«Від віри до довіри»

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.00 [0 Голоса (ів)]

viradovira

Проповідь в неділю 18-ту після П’ятидесятниці на Гал. 2:16

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні, в неділю після Воздвиження, згідно церковного уставу звершується читання із Послання до Галатів святого апостола Павла, до дослідження якого ми з вами сьогодні і приступимо. Отже, сьогоднішній уривок сповіщає нам наступну думку апостола: «Дiзнавшись, що людина виправдовується не дiлами закону, а тільки вiрою в Ісуса Христа, i ми увірували у Христа Ісуса, щоб виправдатися вiрою у Христа, а не дiлами закону; бо дiлами закону не виправдається нiяка плоть» (Гал. 2:16).

 

Цими словами апостол Павло підкреслює той факт, що спасіння досягається не за допомогою ретельного виконання приписів закону Мойсея, а виключно через віру в Ісуса Христа як Месію і Спасителя світу. Якщо узагальнити і прив’язати цей текст до сучасності, то ми можемо сказати, що тут йдеться про те, що жодні наші добрі справи ми не повинні розглядати як те, за допомогою чого ми начебто «заробляємо» своє спасіння. Жодні вичитані нами об’ємні та громіздкі молитовні правила, жодні виконані нами звичні обряди та ритуали, навіть жодні справи милосердя по відношенню до ближніх, при всій їхній безумовній важливості, все ж таки не є тим, за що Господь дарує нам спасіння.

Ви можете здивуватись і навіть обуритись на це, але насправді це дійсно так: єдиним шляхом до Спасіння є жива та дієва віра у Христа, котра, в свою чергу, якщо вона дійсно оселилась в серці людини, не може не виявляти себе у вигляді добрих справ. Тобто тут нам варто встановити правильний причинно-наслідковий зв’язок: не вчинення добрих справ дає нам спасіння, а спасительна віра, початково дарована нам Богом, не може не виявляти себе у вигляді добрих справ, якщо вона є дійсно глибокою та щирою.

Самі по собі добрі справи, котрі зовнішньо є такими, можуть бути досить оманливими і не спасительними, тому що в їхній основі може лежати що завгодно, тільки не віра в Бога, а саме, гординя, марнославство, бажання показати себе дуже благочестивим і «супердуховним» перед оточуючими і т. д. Саме тому апостол Павло у Посланні до Євреїв пише, що «без віри догодити Богові неможливо» (Євр. 11:6). Навіть якщо ти допоміг бабці перейти через дорогу, навіть якщо ти подарував зимовий одяг нужденному або нагодував голодного, то ти не можеш вважати, що виконав Божі приписи, якщо рушійним мотивом всіх цих дій була не віра, а намагання позиціонувати себе як еталон благочестя в очах інших людей. Для людського ока важливим є те, що ти робиш, для Бога принципово важливим те, як ти це робиш, та виходячи з яких міркувань і мотивів.

При цьому не варто забувати, що якщо людина на кожному кроці гучно говорить про свою віру, але при цьому ця начебто наявна віра не приносить видимого плода у вигляді справ милосердя і співчуття, то така віра є мертвою, як пише апостол Яків, «віра, якщо не має справ, є мертвою сама по собі. …Як тіло без духа є мертвим, так і віра без справ є мертвою» (Як. 2:17, 26).

Сьогодні також варто наголосити на наступному: віра – це дар Божий. На підтвердження цієї тези наведу слова Господа Ісуса Христа, Який у 6-му розділі Євангелія від Іоанна прямо каже наступне: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо не залучить його Отець, Який послав Мене» (Ін. 6:44). Віра це є те, що знаходиться не в нашій владі, це є те, що таємничим, містичним, незбагненим чином зароджується в нас без нашої волі та участі. Але одночасно з цим віра – це те, що, по-перше, очікує нашого свідомого і активного відгуку, подальшого зрощення, розкриття цього дару, і, по-друге, це є те, чого ми можемо бути позбавлені, якщо надалі, отримавши цей безцінний дар, ми віднесемось до нього із недбалістю, знехтуємо ним, і не будемо підживлювати та укріпляти нашу віру пізнанням волі Божої через вивчення Святого Письма, святоотцівських творів, історії Церкви Божої і т. д.

Так само як не існує світла без тіні, не буває віри без сумнівів. І цього не варто боятись, адже в певному сенсі це є нормальним і неминучим явищем. Ні для кого з вас не стане відкриттям те, що ми з вами не є гігантами і велетнями духу. Ми є простими людьми із притаманними нам слабкостями, недосконалостями, гріховними схильностями, немічами, і в кожного з нас бувають хвилини, години або навіть дні, коли нас переповнюють сумніви у Божій любові, або навіть у Божому існуванні. Звичайно, з цього депресивного стану треба намагатись вийти якомога швидше, але при цьому ми маємо розуміти, що ось такі «коливання» – це, окрім усього іншого, ще один доказ того, що наша віра є живою.

Для унаочнення цієї думки наведу слова вже добре відомого вам Дітріха Бонгьоффера з 2-ї частини збірки його робіт під назвою «Проповіді, тлумачення, роздуми». У проповіді від 9 квітня 1938 р. Бонгьоффер ділиться із народом Божим наступними своїми роздумами: «Сатана, Люцифер… буде наганяти туман на Божі заповіді і сіяти в вас зерно сумніву. Він буде намагатись украсти у вас радість слідування шляхами Божими. Як тільки йому вдасться вас розхитати, він зможе вирвати всю віру з ваших сердець, розтоптати і викинути її геть. Це будуть важкі дні у вашому житті, коли вам буде нестерпно чути Боже слово, коли ви будете чинити опір, молитва не буде даватися, серце не зможе більше слухати і прислухатися. Все це повинно трапитись, якщо ваша віра є живою. Все це повинно прийти, щоб ваша віра була випробувана і укріплена, щоб ви могли дозріти для ще більших завдань і боїв. Бог діє в нас через спокуси. Він ніколи не грає з вами, ніколи не лишає вас на самоті. Отець бажає укріпляти серця своїх дітей. Саме тому все це приходить»[1].

Тому сумнівів не варто боятись, від них не варто відвертатись або відмахуватись. Я б навіть сказав, що до будь-яких сумнівів і питань, які виникають у нашій свідомості, варто уважно дослухатись, щоб потім через ретельний і кропіткий інтелектуальний пошук відповідати самому собі на ті питання, які ставить перед нами життя, і тим самим зростати і зміцнюватись у вірі.

Для підтвердження наведу вам біблійний епізод з Євангелія від Марка, де до Ісуса приводять біснуватого отрока. Батько цієї нещасної дитини звертається до Христа із цілком зрозумілим проханням про зцілення свого чада, після чого між ними відбувається обмін наступними репліками: «Ісус сказав йому: якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому. І тут же скрикнув батько отрока, зі сльозами говорячи: вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:23-24). Зауважте, що в одній і тій самій ситуації, з вуст однієї і тої самої людини ми чуємо і про віру, і про невір’я, але і те, і інше він щиро та чесно озвучує і, умовно кажучи, покладає до ніг Спасителя, очікуючи на те, щоб здійснилась Його воля.

І останній аспект сьогоднішньої бесіди. Якщо ми із вдячністю приймаємо віру, цей, як ми вже з’ясували, нічим не зумовлений і не заслужений Божий дар, то за умови дбайливого ставлення до цього подарунку віра органічним чином розкриває себе у всій красі у тому вигляді, що ми починаємо не просто раціонально визнавати буття Боже, тобто не просто визнавати, що Він існує (така віра небагато чого варта), а ми починаємо довіряти Богу як нашому люблячому Небесному Батьку.

Пропоную вам сьогодні знову згадати одного з найяскравіших персонажів Старого Завіту – святого праведного Іова, якому Господь судив пережити невимовно страшні страждання, навіть думка про котрі стрясає будь-яку притомну людину. Я не буду знову перераховувати все те, що йому довелося пережити (і варто сказати, що він пережив це достойно), але загострю вашу увагу на тому, що Іов, попри всі негаразди і справжні особисті трагедії, не полишив своєї довіри до Бога. Він не шукав помочі деінде, він не метався у пошуках порятунку від одного до іншого ідола тих язичницьких богів, які були розповсюдженими в той час, він терпеливо, мужньо наполегливо не полишав надії, що його врятує той самий Єдиний Істинний Бог, Котрий і попустив у його житті весь той жах.

В одному прекрасному тлумаченні на Книгу Іова, яке побачило світ ще у 50-ті роки минулого століття, автор (Роланд де П’юрі) і з богословської, і з філологічної точки зору майже бездоганно зображує цей аспект страждань Іова наступними словами: «Іов і кроку не робить для того, щоб бігти до якогось кращого бога. Він наполегливо лишається прямо на полі бою під вогнем гнівного Бога. Не рухаючись з місця, сприймаючи Бога як ворога, серед темряви і у найглибшій безодні Іов вимагає справедливості не у якоїсь вищої інстанції, не у бога своїх друзів, але у того самого Бога, котрий давить його. Іов біжить до Бога, Якого він звинувачує. Іов всю свою довіру покладає на Бога, Який розчаровує його і занурює його у відчай»[2].

Тобто бідний Іов не розуміє за що це йому, для чого це йому, чому він взагалі опинився у вирі таких моторошних подій, але він не шукає іншого бога у пошуках порятунку. Попри все він не втрачає довіри до того самого Бога, Який попустив всі ці біди в його житті.

У своєму Другому Посланні до Коринфян апостол Павло пише: «Перевіряйте самих себе, чи ви у вірі; самих себе досліджуйте» (2 Кор. 13:5). Тобто дарування віри Богом – це не просто якийсь єдиний миттєвий акт, після якого людині можна було б назавжди заспокоїтись і розслабитись. Ні. Не можна просто один раз у житті стати віруючою людиною, прийняти Бога в своє життя, воцерковитись, виконати низку церковних обрядів, заспокоїтись на цьому і спочивати на лаврах. Згідно цих слів апостола, ми повинні постійно пильнувати, чи не відбулось у нашому духовному житті прикрої підміни, чи якісь зовнішні обряди не затулили нашого живого спілкування з Богом у молитві, чи не перетворилось наше церковне життя на якусь імітацію, на акторство, на оболонку без внутрішнього наповнення. Якщо ми дійсно діти Божі, то ми покликані до того, аби постійно подумки, молитовно, я б навіть сказав медитативно досліджувати самих себе на предмет того, чи не відбулась у глибинах нашої душі зрада по відношенню до Бога, чи не вивітрилась непомітно для нас самих наша довіра до Нього як до нашого милосердного і люблячого Небесного Отця.

І завершимо ми наше сьогоднішнє спілкування цитатою з однієї досить цікавої богословської праці, у котрій я у свій час зустрів прекрасне, піднесе визначення віри, яким я дуже хочу поділитись із вами. Отже, автор, а це є ректор одного з сучасних богословських навчальних закладів, пише: «Вірити – означає повністю довіритись тому, що зробив Христос. Вірити – означає розуміти, що нічого з того, що є всередині мене, не може стати причиною мого спасіння. Вірити – означає серед усіх сумнівів і спокус дивитись не на себе, а на Христа і тільки на Нього»[3]. Амінь.

30 вересня 2018 р.,

Неділя 18-та після П’ятидесятниці

 

[1] Бонхёффер, Д. Проповеди, толкования, размышления. Т. 2. 1935-1945. – М.: Издательство ББИ, 2014. С. 79-80.

[2] Цит. по: Барт, К. Церковная догматика. Том III. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2014. С. 293.

[3] Тихомиров, А. Истина протеста. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2009. С. 82.