«І пішов Авраам, як сказав йому Господь…»

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [1 Голос]

avraam

Проповідь в день пам’яті святого праведного праотця Авраама

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні Церква Христова вшановує одного з найбільш значущих праведників старозавітної епохи – святого праведного праотця Авраама, в житті котрого відбулось чимало подій, які згодом вплинули на становлення цілих народів, епох та релігій, адже відомо, що три найбільші та найпоширеніші світові монотеїстичні релігії (іудаїзм, християнство та іслам) так і називаються – «авраамічними». І тому, віддаючи належне величі цієї Божої людини, ми сьогодні обернемо наші погляди саме на цю видатну постать і, зокрема, ми детально розглянемо ключову подію з життя Авраама – момент його покликання Всевишнім на служіння Йому.

Ось як зображує Слово Боже цю знаменну подію в історії спасіння всього людства: «І сказав Господь Аврамові: Вийди зі своєї землі й зі свого роду, і з дому свого батька – в землю, котру Я тобі покажу. І Я започаткую від тебе великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє, і будеш ти благословенням. Я благословлю тих, які благословляють тебе, а тих, які тебе проклинають, – прокляну; і благословляться в тобі всі племена земні» (Бут. 12:1-3).

Всі без виключення тлумачи та дослідники Книги Буття – як давні святі отці Церкви, так і сучасні богослови – єдині в думці про те, що саме текст про покликання Богом Авраама є такою собі макроісторією, котра має ключове та принципове значення в процесі осягнення всієї подальшої історії Божого народу, а також «може розглядатись як можливий інтерпретативний ключ до всієї книги, та навіть до всього Старого Завіту»[1]. Вже згодом, через багато століть, великий апостол Павло, переосмислюючи місію Авраама в світлі віри у Втіленого Сина Божого, у своєму Посланні до Галатів згадує виявлену до Бога довіру Авраама з великою пошаною і називає всіх віруючих у Христа духовними дітьми цього великого Божого праведника: «Авраам повірив Богу і це було поставлено йому за праведність. Пізнайте ж, що віруючі є дітьми Авраама. І Писання, передбачаючи, що Бог вірою виправдає язичників, сповістило Аврааму: в тобі благословляться всі народи. Отже віруючі благословляються з вірним Авраамом» (Гал. 3:6-9).

Але по-перше виникає питання: якою була мета Бога у цьому покликанні? І християнське богослов’я дає чітку відповідь на це питання: встановити більш глибокий та особистий рівень взаємин, для того щоб згодом використати Авраама у якості інструмента для реалізації Своєї Божественної мети щодо спасіння всього людства.

Крім того, досить таки примітним фактом є те, що біблійна Книга Буття присвячує лише 2 перших розділи свідченню про створення світу, 1 розділ – розповіді про непослух та гріхопадіння Адама і Єви, і більше ніж 13 розділів – розлогому епічному оповіданню про історію життя та служіння Авраама. Як зазначає один з дослідників першої біблійної книги, «Біблія здається більш зацікавленою в тому, якими є взаємини окремих людей з Богом та оточуючим їх світом, аніж у плутаних тонкощах щодо того, як цей світ було створено»[2]. І це зауваження є вельми слушним для тих, хто намагається сприйняти Святе Письмо як підручник з природничих дисциплін, а не як глобальне свідчення про непросту історію взаємин між Творцем і вінцем Його творіння – людиною.

В одній з важливих сучасних праць з місіології підкреслюється той вельми цікавий аспект, що Бог обирає Авраама для того, аби це обрання стало початком для поступової реалізації Божого плану зі спасіння людства, на відміну від такого ж індивідуального обрання Богом Ноя, котре навпаки було точкою відліку для подальшого знищення майже всіх представників роду людського, які дійшли у своїй моральній деградації до крайньої межі: «Це виокремлення Авраама з усіх інших націй зовсім не повинно сприйматись як Боже полишення народів. Тут все не так, як це було із вибором Ноя та його родини, коли решта людства загинула в потопі, а Ноєві нащадки замінили їх. У випадку з Авраамом він виокремлений саме для того, щоб благословення могло прийти на всі народи, на всі ті сімдесят націй, які Бог розсіяв по всьому лицю землі. Благословення – це ключове слово у Божих обітницях Аврааму»[3].

Ще один з дослідників Книги Буття небезпідставно зазначає, що у переліку тих речей, котрі Авраам має залишити в минулому, теж існує неабиякий сенс та свідчення про мудрий Божий задум: «Існує навмисний пафос у неспішному перерахуванні тих речей, які він має залишити: твоя земля, твоя родина, дім твого батька»; і відповідна значущість у неясності, із котрою зазначено мету: у землю, котру Я покажу тобі»[4]. Сьогодні, коли ми вирушаємо у будь-яку подорож, ми, зазвичай, маємо всі можливості пересвідчитись у тому, що у країні, до котрої ми зібрались, немає якоїсь небезпеки, що там дотримуються фундаментальні права людини і що ми, власне, маємо всі підстави сподіватись, що в результаті цієї подорожі ми залишимось цілими, здоровими та неушкодженими. Але нічого подібного і близько не було в ситуації Авраама. Він не мав жодних гарантій. Зрозуміло, що абсолютний та беззаперечний послух перед Божим закликом за таких дивних та складних обставин робить Авраама справжнім героєм віри, еталоном благочестя і, відповідно, взірцем для наслідування для всіх наступних поколінь Божих людей, для яких саме Авраам став «батьком всіх віруючих» (Рим. 4:11).

Окрім усього іншого, у момент покликання Бог обіцяє Аврааму звеличити його ім’я. Але давайте згадаймо і про те, що саме звеличення власного імені було рушійним мотивом у процесі побудови злощасної та сумновідомої Вавилонської вежі: «І сказали вони: збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я» (Бут. 11:4). Але що ж вчиняє Бог? В результаті ми бачимо, що «те, що будівельники Вавилонської вежі бажали для самих себе (Бут. 11:4), велике ім’я, є тим, що зараз Бог пообіцяв індивідуально Аврааму»[5]. І як ми знаємо сьогодні, Бог виконав Свою обіцянку і нині ім’я Авраама, як вже було зазначено на початку, є дорогим, духовно рідним та шанованим для будь-якої людини, котра має монотеїстичний релігійний світогляд.

Тобто, говорячи іншими словами, із цього порівняння ми бачимо, що будь-які егоїстичні та марнославні людські потуги та прагнення, на котрих не спочиває Боже благословення та покликання, будуть марними, стануть шляхом до ганьби, сорому та знеславлення, а також накликають на себе караючий перст Божий. І навпаки, якщо Бог поклав Собі за мету звеличити того чи іншого представника людства, то ніхто і ніщо не зможе Йому завадити в процесі реалізації Свого задуму. «Я прославлю тих, хто прославляє Мене, а ті, хто знеславлюють Мене, будуть осоромлені» (1 Цар. 2:30), – каже Господь.

І ще одне. Розмірковуючи над деякими старозавітними сюжетами, апостол Павло зазначає, що «усе це відбувалось із ними, як приклади; а написано як настанова для нас, котрі досягли останніх віків» (1 Кор. 10:11). Тобто великі події сивої давнини для великого апостола не втратили своєї педагогічної потужності і абсолютно не були деактуалізовані після пришестя в цей світ Месії-Христа. І тому зараз, інколи чуючи про неуважне чи навіть зневажливе ставлення деяких християн до Старого Завіту, його героїв та сюжетів, хочеться спитати: з якого дива ми вирішили, що наш послух заповідям Нового Завіту передбачає зневагу та зверхнє ставлення до подій Старого Завіту? Чи апостол Павло, говорячи про богонатхненність «всього Писання» (2 Тим. 3:16), не має на увазі саме Старий Завіт, адже в часи земного життя самого апостола Павла, новозавітні книги були лише в процесі написання? Відомий сучасний християнський богослов та місіонер світового рівня, котрий нещодавно приїздив до Києва, Крістофер Райт, в одній зі своїх фундаментальних праць наводить просто прекрасну думку з цього приводу: «Якщо говорити про все біблійне оповідання, як про дерево (використовуючи метафору Павла), ми можемо сказати, що зараз насолоджуємось тінню від розлогих гілок і великої кількості плодів (сповненням в Ісусі). Однак варто пам’ятати, що стовбур дерева, котрий несе в собі історію народу Божого здавна, лишається тою самою «несучою конструкцією», на котрій виросли ці гілки і плоди. Старозавітна історія є тісно переплетеною із новозавітною: неможна відкидати одну на користь іншої або ж підкреслювати розрив між Завітами»[6].

І останнє. Ми не знаємо, що відбувалось із Авраамом між Бут. 12:1-3 і Бут. 12:4, де сказано: «І пішов Авраам, як сказав йому Господь…». Чи сумнівався Авраам у Божій благості? Чи сперечався він із незрозумілим для нього на той момент Божим закликом? Чи бентежили його душу прикрі сумніви щодо необхідності вчинити згідно Божої вказівки? Чи снились йому страшні нічні жахи, які зображували потенційні складнощі такої ризикованої мандрівки? Ми не знаємо. Слово Боже не сповіщає нам про це. Інколи Біблія є настільки ж важливою у тому, що вона не сповіщає, як і в тому, що вона нам сповіщає. Автор Книги Буття, вочевидь, не був зацікавленим у подібних подробицях. Основний меседж 12-го розділу Книги Буття – у тому, що Авраам вирушив у невідоме та жахаюче майбуття у радикальному послуху до Божого заклику щодо його життя. І саме ось такий послух до Божої волі, зверненої до нас зі сторінок Святого Письма, – це те, чого, в решті решт, Господь Вседержитель очікує і від кожного з нас. Бог не закликає нас сьогодні полишати свою рідну оселю і йти у невідомі краї. Але і сьогодні Він пропонує кожному з нас два шляхи: благословення і прокляття, і тільки від кожного з нас залежить те, який вибір ми зробимо, і що чекатиме нас в кінці нашого земного шляху. Амінь.

 

22 жовтня 2017 р.,

Пам’ять святого праведного праотця Авраама,

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія м. Черкаси,

прот. Андрій Шиманович

 



[1] R. W. L. Moberly, The Theology of the Book of Genesis (Cambridge University Press, 2009), P. 141.

[2] Bill T. Arnold, Encountering the Book of Genesis (Baker Academic, 1998), P. 71.

[3] Richard Bauckham, Bible and Mission. Christian Witness in a Postmodern World (Paternoster Press, 2003), P. 28-29.

[4] John Skinner, A Critical and Exegetical Commentary on Genesis (New York: Charles Scribner’s Sons, 1910), P. 243.

[5] Arnold G. Fruchtenbaum, The Book of Genesis. Exposition from the Messianic Jewish Perspective (Arial Ministry, 2008), P. 242.

[6] Райт, К. Миссия Бога. Черкассы: Коллоквиум, 2015. С. 285.

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!