Проповідь в Неділю 18-ту після П’ятидесятниці

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.00 [0 Голоса (ів)]

Иисус на лодке - 00

«Божа справа в сучасному світі»

Проповідь в Неділю 18-ту після П’ятидесятниці на Лк. 5:1-11

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

В сьогоднішньому Євангельському уривку, перш за все, розповідається про те, як Христу довелось проповідувати Царство Боже, знаходячись у човні на певній відстані від берега з причини великої кількості людей, котрі прийшли послухати Спасителя і тим самим просто унеможливили Його перебування на березі (Лк. 5:1-3). Нажаль, як писав свт. Амвросій Медіоланський (+397), «ані час, ані простір не могли завадити натовпу тіснити Його у пошуках чудес»[1]. І тому прагнення Ісуса до тимчасового усамітнення та відпочинку, нажаль, далеко не завжди увінчувались успіхом.

Вже наступні вірші сповіщають нам про те, як Господь закликав до слідування за Ним перших учнів і про надприродньо багатий улов риби, здійснений апостолами. Всі ці біблійні сюжети вам чудово відомі. Але мені сьогодні хотілося б звернути і свою, і вашу увагу саме на 3-й вірш 5-го розділу Євангелія від Луки, де говориться про той, на перший погляд, незначний, але насправді дуже цікавий факт, що Спаситель змушений був проповідувати з човна людям, які зібрались на березі озера, і які утворили те, що один з дослідників вельми влучно назвав «природнім амфітеатром»[2]. Народу було зручно слухати Ісуса, але навряд чи Самому Ісусу було так само зручно виголошувати чергову проповідь Слова Божого, знаходячись у човні, посеред хвиль. І цей цікавий біблійний факт наштовхує на деякі місіологічні роздуми.

Не є секретом, що проповіді Христа полонили серця багатьох людей і спонукали їх радикальним чином змінити своє життя. Але давайте сьогодні замислимось над наступним питанням: де у переважній більшості випадків проповідував Христос? І відповідь на це питання є очевидною: так, деякі місця Євангелія свідчать про те, що Господь використовував юдейські синагоги задля сповіщення Царства Божого. Але, як пише Вільям Барклі у своєму тлумаченні на Євангеліє від Луки, «коли двері синагоги закрились для Нього, Ісус звернувся до людей на великих шляхах». Тож насправді, в переважній більшості випадків Господь доносив до Своїх сучасників Слово Боже не під склепінням якоїсь окремої будівлі, яка мала особливе сакральне значення, а під відкритим небом, не в ізольованому просторі, а в гущі подій, посеред людей, не за проповідницькою кафедрою, а в найменш пристосованих для цієї справи місцях, зокрема, в даному випадку, – в рибацькому човні. Побутові незручності не мали для Христа жодного значення. Воля Божа мала бути сповіщена попри всі перепони. Душі людей, як писав колись пророк Амос, відчували «не голод хліба і не спрагу води, а радше голод почути слова Господні» (Ам. 8:11). І Господь без будь-яких коливань втамовував їхню духовну спрагу і насищав їх вічною та нетлінною їжею, незважаючи ні на що.

І це є важливим педагогічним посилом для всіх нас: не варто чекати, доки всі труднощі зникнуть. Якщо ми християни, то Христос-Спаситель не залишає нам інших варіантів та іншої моделі поведінки, аніж наслідувати Його приклад і робити все для поширення Благої звістки Христової по всій землі. Висловлюючись образно, ми можемо сказати: кожен з нас на підставі т. зв. Великого доручення (див. Мф. 28:19-20) повинен братись за плуг і пахати (див. Лк. 9:62), не замикатись у внутрішньому церковному мікросоціумі та субкультурі, а бути відкритим, йти у цей світ і по мірі своїх сил сіяти насіння Слова Божого задля розповсюдження Благої звістки про примирення між Богом і світом в Особі Ісуса Христа.

Плин часу невпинно триває. Час від часу сприятливі для християн історичні реалії змінюються на протилежні, і ми, зазвичай, не в силах змінити перебіг історичних подій. І в будь-який момент у християн може не виявитись зручного приміщення для щонедільних богослужінь або ж для занять у недільній школі. І що ж тоді? Чи повинні ми, впавши у відчай та опустивши руки перед лицем труднощів, сидіти і чекати, нічого не роблячи? Звичайно ж, ні. Якщо ми не можемо зробити те, що ми хочемо, ми, принаймні, повинні зробити те, що ми можемо. Там, де ми є, і такі, які ми є, устами або пером, розмовою або письмом, в особистих бесідах, в радіо- та телеефірах, під час телефонних розмов або ж в інтернеті, ми повинні завжди намагатись служити Богу проповіддю Його вічного Слова «по мірі дару Христового» (Еф. 4:7).

Тому нам сьогодні варто зрозуміти, що для проповіді Євангелія не буває відповідного або невідповідного часу, комфортних або ж некомфортних умов, сприятливої або несприятливої погоди тощо. Ніщо і ніколи не заважає жодному з нас в абсолютно будь-якій ситуації поділитись своєю радістю – вірою у Христа – з оточуючими нас людьми, адже завжди актуальною є відома фраза про те, що той, хто дійсно хоче щось зробити, – шукає можливостей, а той, хто не хоче, – шукає відмовок та виправдань для своєї бездіяльності та інертності.

Варто також зазначити, що звична для світогляду багатьох мирян різниця між церковним та світським середовищем не є настільки принциповою та значущою, як нам це нерідко здається. Багато хто з церковних людей щиро вірять в те, що вони належать до особливої «касти» обраних та освячених людей, що начебто дає їм право зверхньо поглядати з висоти власної (насправді удаваної) духовної «величі» на простих людей, котрі поки що знаходяться поза огорожею Церкви. Але подібний дуалізм, котрий невиправдано виокремлює та підносить будь-яку сакральність, зневажаючи звичайну повсякденність та буденність людського буття, не має нічого спільного із біблійним поглядом на ці речі. У величній та неперевершеній Книзі Псалмів сказано однозначно: «Господня земля і все, що її наповнює» (Пс. 23:1). В одній з чудових сучасних праць з місіології про це говориться наступним чином: «Суспільство – це сфера дій Бога. Це є публічне середовище, котре охороняється, спокутується та освячується Божою присутністю. Бог діє і в тих місцях, котрі ми вважаємо священними, і поза ними. Бог активний в усьому світі – і чекає, що ми долучимось до нього у великій праці спокутування»[3].

Крім того, видатний богослов ХХ ст., Дітріх Бонгеффер, у своїй фундаментальній праці під назвою «Етика» з цього приводу досить слушно зауважує наступне: «Простір церкви існує не для того, щоб оскаржувати у світу частину його простору, але щоб свідчити перед світом про те, що він лишається світом, причому світом, котрий є возлюблений Богом і примирений з Ним. …Початкове призначення тих, хто належить до церкви Божої, полягає не в тому, щоб існувати для самих себе, …але в тому, щоб бути свідками Ісуса Христа в світі. Для цього готує Св. Дух всіх тих, кому Він посилається. …Там, де подібне свідчення замовкає, з’являються ознаки розкладання громади, так само як відсутність плодів є ознакою згасання дерева»[4]. І розуміння цього очевидного факту відкриває для кожного без виключення члена Церкви потенційну перспективу для долучення до розповсюдження віри Христової в усіх сферах власного буття: і серед родичів, і серед друзів, і серед сусідів, і серед колег по роботі. Головне, щоб наше повсякденне побутове місіонерство було не хворобливим та нудним нав’язуванням ближньому нашого світогляду, не результатом штучного змушення самого себе до того, до чого не лежить наша душа, а природнім та радісним виплеском надлишку благодаті з нашого серця (див. Мф. 12:34). За словами відомого християнського містика ХХ ст., Томаса Мертона, «власне така мова, «з повноти серця», справляє найбільше враження і найсильніше впливає на інших людей. Ми завжди прислухаємось і звертаємо увагу на людину, яка справді щиро переконана в тому, що говорить, хай навіть воно й суперечить нашим власним поглядам»[5].

І тому основна думка сьогоднішнього дня є вельми простою, не новою, доволі звичною для кожного з нас, однак при цьому вона є принципово важливою: кожен з нас покликаний до того, аби словом чи ділом нести Благу звістку про Воскреслого Христа людям і бути співпрацівником для Самого Всевишнього у цій богоугодній справі. Як писав Карл Барт, «християнська спільнота призначена Богові, тому для християн є тільки один шлях – завжди бути у світі і для світу. Вони (тобто християни) знаходять і спасають власне життя тим, що присвячують і дарують його іншим людським створінням. …Якщо вони уникають світу, вони уникають Божої любові. Якщо вони, хизуючись своєю чистотою, боятимуться забруднитися від дотиків світу, вони уподібняться йому. Світ лежить у злі і буде лежати у злі, якщо кожен буде піклуватись тільки про себе»[6].

Тож дай Бог, щоб ця думка про недопустимість духовного егоїзму та замкнутості в собі ніколи не вислизала з нашого фокусу уваги, і щоб незважаючи на те, що всі ми є доволі немічними та грішними людьми, за словами апостола Павла «глиняними сосудами» (див. 2 Кор. 4:7), ми знаходили в собі сили і натхнення, мудрість та сміливість для того, аби ділитись своєю вірою з людьми, які зустрічатимуться нам на нашому життєвому шляху, і по мірі наших сил розповідати, а також дієво та переконливо свідчити оточуючим про Розіп’ятого та Воскреслого Христа Спасителя.

 

8 жовтня 2017 р.,

Неділя 18-та після П’ятидесятниці,

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія м. Черкаси,

прот. Андрій Шиманович



[1] Ambrose of Milan, Commentary of Saint Ambrose on the Gospel according to Saint Luke (Halcyon Press in association with Elo Publications, 2001), P. 114.

[2] Joel B. Green, The Gospel of Luke (Michigan: Eerdmans, 1997), P. 230.

[3] Черенков М. Н., Сьорл Дж. Т. Будущность и надежда. Миссия, богословское образование и преобразование постсоветского общества. Черкассы: Коллоквиум, 2015. С. 166.

[4] Бонхёффер Д. Этика. М.: ББИ, 2013. С. 37-38.

[5] Мертон Т. Семиярусна гора. Львів: Свічадо, 2017. С. 59.

[6] Барт К. Мгновения. М. ББИ, 2006. С. 103.

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!