Недільна проповідь (Неділя 7-ма після П’ятидесятниці)

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [1 Голос]

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Дорогі брати та сестри. У сьогоднішньому читанні з 15-го розділу Послання апостола Павла до Римлян міститься цікавий текст, де Павло, маючи на увазі ті біблійні тексти, котрі ми сьогодні звикли називати старозавітними, зазначає наступне: «Все, що було написане перед цим, написане нам для настанови, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію» (Рим. 15:4). І ці слова апостола ставлять сьогодні перед нами непросте, але вкрай важливе і досить цікаве завдання: осмислити роль Старого Завіту в житті сучасних християн і з’ясувати для самих себе, наскільки актуальними є сьогодні давні старозавітні біблійні тексти.

Нерідко в християнському середовищі можна зустріти діаметрально протилежне відношення до Старого Завіту і до того, яку роль старозавітні біблійні свідчення повинні грати в житті християнина. Одна група віруючих абсолютно обходить своєю увагою давні єврейські тексти, вважаючи, що із появою християнства і Нового Завіту начебто відбулась повна деактуалізація Старого Завіту і необхідність в ньому відпала. Інша ж група християн впадає в протилежну крайність, і щиро вважає, що всі, навіть найдрібніші ритуальні постанови закону Мойсея начебто до сих пір є обов’язковими для виконання.

Розпочати варто з того, що на хибну думку багатьох наших сучасників Старий Завіт начебто в корені протирічить Новому, адже в новозавітних текстах мова йде про милосердя, співчуття, прощення і любов, а в старозавітних текстах – про кару, про необхідність адекватно відповісти кривднику, відплатити йому за нанесену образу і т. д. Наприклад, якщо в Старому Завіті ми знаходимо всім відомий принцип «око за око, зуб за зуб» (див. Лев. 24:20), то в Новому – ми чуємо заклик Спасителя віддати своєму кривднику навіть свій верхній одяг, якщо він вимагає від тебе хоча б сорочку (див. Мф. 5:40). Першим, хто загострив свою увагу на цих та подібних удаваних протиріччях між двома частинами Біблії та почав вчити, що начебто існує 2 «боги», старозавітний та новозавітний, був згодом засуджений єресіарх на ім’я Маркіон, спростуванню концепції котрого присвятив свою фундаментальну працю під простою назвою «Проти Маркіона» відомий вчитель
Церкви ІІ–ІІІ ст. ст. Тертулліан. 

І для того, аби переконатись у тому, що протиріччя між Старим і Новим Завітами – удавані, давайте почнемо зі згаданої вище морально-етичної максими – «око за око, зуб за зуб», котра начебто категорично протирічить євангельським морально-етичним стандартам. І тут важливо внести певне роз’яснення: згаданий етичний припис з Лев. 24:20 – це зовсім не заклик Бога звершувати криваву помсту, як дехто думає, а заклик не вчиняти кривднику більшої шкоди аніж та, котру він заподіяв тобі.


Справа в тому, що в ті дикі та буремні часи, у відповідь на вибитий зуб могли вибити усі 32, а за виколоте ока – взагалі позбавити зору або й зняти голову з плечей. Тому у Лев. 24:20 мова йде зовсім не про те, що ти начебто зобов’язаний відплатити кривднику тим самим, а про те, що якщо ти, з тих чи інших причин, ніяк не можеш зовсім не відповісти на вчинену по відношенню до тебе образу чи заподіяну тілесну шкоду, то ти, принаймні, не маєш права нанести своєму кривднику більшої фізичної шкоди, аніж та, котру він до цього наніс тобі.
Апостол Павло у Посланні до Римлян озвучує наступний заклик: «Нікому не відплачуйте злом за зло» (Рим. 12:17). Крім того добре відомо, що чималу увагу темі прощення ближнього приділяв і Господь Ісус Христос під час Свого суспільного служіння. Але що ж ми знаходимо на цю тему в Старому Завіті? Можливо щось радикально інше і діаметрально протилежене? Зовсім ні: «Виявляйте милість та співчуття кожний брату своєму; вдову і сироту, пришельця і бідняка не пригноблюйте і зла одне проти одного не обдумуйте в серцях ваших» (Зах. 7:9-10).

У тому ж Посланні до Римлян сказано: «Не вчиняйте помсти за себе, возлюблені, але дайте місце гніву [Божому]. Адже написано: Мені помста, Я відплачу, каже Господь» (Рим. 12:19). Що означають слова Павла «адже написано»? Вочевидь це означає, що він щось цитує, якийсь авторитетний для нього текст. Але ж які саме слова він наводить у своєму посланні? Виявляється, це ніщо інше, аніж Старий Завіт, Книга Повторення Закону, де сказано: «У Мене помста і відплата» (Повт. Зак. 32:35), – говорить Господь. Тобто ми ще раз бачимо, що і в питанні щодо неприпустимості помсти і Старий, і Новий Завіти абсолютно перегукуються і говорять про одне й те саме.
Коли Ісуса Христа спитали про те, яка з чисельних заповідей закону Мойсея є найголовнішою, Він, як всім добре відомо, відповів наступне: «Полюби Господи Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всім розумом твоїм: ця є перша і найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22:37-39). Можливо ці слова Спасителя вступають у протиріччя зі Старим Завітом? Звісно, ні. Насправді нічого нового Своїм співрозмовникам Христос не сказав, але Він лише оновив у їхній свідомості те, що за багато століть до того було написане в Старому Завіті: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний; і люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всіма силами твоїми» (Повт. Зак. 6:4-5). Другу ж частину найбільшої заповіді (щодо любові до ближнього) ми так само знаходимо на сторінках Старого Завіту, а саме, Книги Левіт, де сказано: «Не вчиняй помсти і не май злоби на синів народу твого, але люби ближнього твого, як самого себе» (Лев.19:18).

В контексті сьогоднішньої розмови також варто згадати спокушання Христа в пустелі, котрому Він підпав напередодні початку Свого суспільного служіння. Сатана три рази підступав до Спасителя аби відвести Його від виконання Своєї великої місії.

Першу спокусу Слово Боже зображає наступним чином: «І приступив до Нього спокусник і сказав: якщо Ти Син Божий, скажи, щоб це каміння зробилось хлібами. Він же сказав йому у відповідь: написано: не хлібом єдиним буде жива людина, але кожним словом, що виходить з вуст Божих» (Мф. 4:2-4). Тобто ми бачимо, що саме влучна цитація старозавітного тексту (Повт. Зак. 8:3) рятує Спасителя від диявольської небезпеки.

При другій спробі спокусити Христа диявол говорить: «Якщо Ти Син Божий, кинься униз, адже написано: Янголам Своїм заповідає про Тебе, і на руках понесуть Тебе, щоб об камінь не спотикнув Ти Своєї ноги» (Мф. 4:6). Виникає законне питання: яким же чином Христос перемагає цю диявольську спокусу? І як це не дивно, для перемоги над лукавим Господь знову в точності цитує Старий Завіт, а саме, Книгу Повторення Закону 6:16: «Ісус сказав йому: написано також: не спокушай Господа Бога твого» (Мф. 4:7).

При своїй третій спробі спокусити Христа диявол також зазнає нищівної поразки саме завдяки вправним та майстерним оперуванням Словом Божим з боку Спасителя: «Знову бере Його диявол на досить високу гору і показує Йому всі царства світу і їхню славу, і каже Йому: все це дам

Тобі, якщо, павши, вклонишся мені. Тоді Ісус каже йому: відійди від Мене, сатана, адже написано: Господу Богу твоєму вклоняйся і Йому одному служи» (Мф. 4:8-10).

Тобто, говорячи іншими словами, ми бачимо, що Сам Христос, Котрий є для нас недосяжним Авторитетом і найважливішим Прикладом в усіх без виключення питаннях, просто досконально знав старозавітні тексти і саме за допомогою точного та доречного цитування Старого Завіту Спаситель з успіхом відбив усі напади та спокуси диявола.

Крім того, Новий Завіт переважно розповідає читачеві про життя і служіння Ісуса Христа, про становлення та розповсюдження віри Христової, а також про різного роду піднесені речі та небесні реалії. І на фоні цього саме Старий Завіт, як це не дивно, містить в собі чималу кількість текстів, які доносять до нас Божественні постанови щодо того, як жити в суспільно-політичній площині цього світу, на яких ідеалах повинна будуватись та чи інша людська спільнота, які моральні засади повинні лягти в основу повсякденних міжособистісних взаємовідносин тощо. І саме соціальні потрясіння і кризи в усі часи та епохи пробуджували у християн прагнення із більшою увагою віднестись саме до соціально орієнтованих старозавітних текстів, щоб знайти в них відповіді на насущні, актуальні та злободенні питання, котрі ставила перед ними оточуюча дійсність. І, можливо, це саме те, до чого ми сьогодні покликані в контексті всіх тих проблем, котрі нам ще тільки доведеться вирішити і осмислити.

Однією з таких епохальних та суспільно-значущих подій Старого Завіту, безсумнівно, є Вихід ізраїльського народу з єгипетського рабства. Ми можемо із абсолютною впевненістю та без будь- яких вагань стверджувати, що Вихід євреїв з Єгипту, при безумовній наявності всіх інших важливих вимірів в цій історії, також несе в собі досить потужне соціально-політичне смислове навантаження, котре змушує нас замислитись над такими фундаментальними питаннями як поневолення одного народу іншим, придушення та приниження особистості в тоталітарному суспільстві, і таке глибоке питання як ціна істинної свободи, як окремої особистості, так і народу в цілому.

Саме тому сучасний автор багатьох художніх та науково-популярних книжок Петро Єфимович Люкімсон, розмірковуючи у своїй праці під назвою «Мойсей» про роль цієї видатної особистості в житті Ізраїлю і в історії Виходу, зазначає, що в результаті фігура Мойсея «перетворилась в архетип справжнього духовного великого пророка і вождя, істинного духовного, політичного і військового лідера нації, на помилках і досягненнях котрого варто повчитись кожному новому поколінню лідерів будь-якого народу. І одночасно всім народам варто час від часу застосовувати до своїх лідерів «критерії Мойсея», щоб зрозуміти, наскільки ті відповідають своїй ролі». Крім того, відомий перуанський священик, філософ і богослов, а також один із засновників такого цікавого богословського руху ХХ ст. як «теологія звільнення», Густаво Гутієррес, писав, що Вихід – це, перш за все, політична дія. Це розрив із ситуацією розграбування та злиднів і початок побудови справедливого і товариського суспільства, побудованого на рішучому викоріненні безладу та на створенні нового порядку.

Крістофер Райт, автор фундаментальної праці під назвою «Око за око. Етика Старого Завіту», сформулював в своєму дослідженні 4 основні аспекти великої події Виходу: 1) політичний (Ізраїль було позбавлено панування над ним іноземної автократичної влади); 2) соціальний (народ Божий звільнився від нестерпного втручання в його сімейні справи); 3) економічний (ізраїльтяни позбулись тягаря у вигляді примусової рабської праці; 4) духовний (Ізраїль звільнився від влади чужих богів на користь вільного поклоніння Яхве, своєму Господу). Саме тому ми в жодному разі не можемо погодитись із тою думкою, що Вихід – це начебто та сторінка зі Священної Історії Старого Завіту, котру було перегорнуто і котра не має відношення до сучасності. Зовсім ні. Цей досвід старозавітного ізраїльського народу має парадигматичний характер і він постійно актуалізується в подібних історичних ситуаціях в будь-які часи та епохи.

Саме старозавітна Книга Вихід зображує на своїх сторінках не щось інше, аніж у певному сенсі революційну ситуацію і народне повстання, націлене на підрив (чи навіть руйнування) такої форми державного устрою, котра поневолює, пригнічує та морально знищує особистість. Цікаво, що саме до біблійної події Виходу апелювали ранні протестанти, тікаючи від гонінь та переслідувань у Європі; саме на Вихід євреїв з рабства посилались учасники руху за громадянські права в США, котрі виступали за припинення дискримінації за расовим принципом; саме подія Виходу була покладена багатьма західними богословами ХХ ст. в основу «теології звільнення», метою котрої було припинення політичних репресій та встановлення правосуддя у Південній та Центральній Америці.

І ця масштабна подія Виходу євреїв з рабства, яка мальовничо зображує протистояння між пригніченим народом (Ізраїль) і жорстокою тоталітарною владою (Єгипет), має потужний педагогічний посил для всіх наступних поколінь людей. В тому числі і для нас із вами. Адже не секрет, що і в наш час нерідко повстають вже сучасні «фараони» із непомірними амбіціями, котрі бажають реанімувати, встановити і утвердити якусь імперію, котра вже давно зникла, а прості малі народи та національні держави, які виникли на руїнах цих імперій, стають в наш час заручниками цих хворобливих імперських амбіцій та мертвонароджених ідеологем. Як пише у своїй праці «Пророча уява» один із провідних сучасних дослідників Старого Заповіту, проф. Уолтер Брюггеман, «символи виходу, покликані, перш за все, показати усім потенційним фараонам, що вихід – це катастрофічний кінець усього, що колись здавалось вічним». Радикальне пригнічення будь-якого народу, що межує із абсолютною безвихіддю, відкриває можливість для вторгнення в цю ситуацію Самого Всемогутнього Бога, Котрий завжди займає сторону не морально індиферентних (тобто байдужих) представників сильних світу цього, а сторону стражденних, підкорених, гнаних та принижених людей.

Тому насправді для того, аби знайти велику кількість точок зіткнення між Старим та Новим Завітам, а також довести самому собі вічну та немеркнучу цінність старозавітних біблійних текстів досить одного – щиро, від усієї душі і серця любити Слово Боже і невпинно, ретельно, зосереджено, методично, планомірно та цілеспрямовано вивчати Святе Письмо кожен день свого життя, адже, як писав апостол Павло, «все Писання Богом натхнене і корисне для навчання, для викривання, для виправлення, для настанови в праведності, щоб Божа людина була довершеною, готова для всякої доброї справи» (2 Тим. 3:16-17).

23 липня 2017 р., Неділя 7-ма після П’ятидесятниці,
Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (м. Черкаси),
прот. Андрій Шиманович

 

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!