Рідна мова – життя духовного основа

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [1 Голос]

«Лише народи, явлені у Слові,

достойно можуть жити на землі…».

Ліна Костенко.

 

Кондак свята Пятидесятниці гласить: «Коли Всевишній зійшов і мови змішав, по поділив народи, коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдності, щоб ми однодушно славили Всесвятого Духа». Саме цим підкреслюється, що різноманітність мов і народів не може стати перешкодою до єдності Церкви, бо єдність Церкви не в тому, щоб усі молилися однією мовою, а в тому, щоб молячись різними мовами, славили Єдиного в Тройці Бога.

Дар Святого Духа говорити всіма мовами одержали апостоли для того, щоб нести Благу Вість іншим народам їхньою рідною мовою. І Той же Святий Дух керував рівноапостольними Кирилом і Мефодієм, які ще у ІХ ст. переклали Святе Писання та богослужбові книги на рідну їм староболгарську мову, яку називають церковнословянською і яка й досі вживається в більшості Православних Церков словянських народів.

Нелегким був шлях словянської мови до Святого Писання. У статті «Хвалімо Бога українською мовою!», митрополит Іларіон (Іван Огієнко) розповідає про тяжку боротьбу Святих Братів з «триязичниками» або «пилатниками» за можливість проводити Богослужби словянською мовою [7, 121]. Кирило-Костянтин, помираючи, гаряче молився до Бога: «Господи, Боже мій, погуби триязичну єресь!».

Ще у ІІІ ст. церковний письменник Ориген (185-254) писав про рідну мову в Церкві так: «Греки під час молитви вживають грецьких слів, римляниримських, кожен (народ) молиться й по змозі славить Бога своєю власною мовою, – і Господь чує всіх, хто молиться, на всіх мовах» [3, 21].

І. Огієнко, В. Русанівський та інші науковці стверджують, що в Україні вже в ХІVст. церковнословянська мова фонетично зукраїнізувалася, однак лексично і особливо синтаксично незмінна, вона залишилася далекою від живої народної мови. Саме тому вже в ХV ст. постало питання перекладу Священного Писання та богослужбової літератури на українську мову.

В «Історії українського мистецтва» академік С. Єфремов пише: «Ще в кінці ХІVст. в церковних книгах зявилися приписки, витлумачення «простою мовою» церковнословянського тексту, що був, як видно, не зовсім зрозумілий читачам» [2, 688]. Цю думку продовжує академік В. Русанівський в «Історії української літературної мови»: «В ХVІ ст. у Західній Русі легше було знайти людину, яка знала латинську і грецьку мови, аніж церковнословянську. Занепад церковнословянської мови продовжувався до кінця ХVІ ст.» [1, 15].

Саме у ХVІ ст. виникло багато перекладів, переробок «для ліпшого розуміння люду християнського» проповідей, учительних Євангелій, тощо. Це були переклади Хоткевича (1569), Василя Тяпинського (1580), Валентина Негалевського (1581). Найдавніше й найзнаменитіше з них «Пересопницьке Євангеліє» (1556-1561) – було написане гарною народною мовою: «Небо і земля переминуть, а Слово Моє не переминеть. А о оном то дні і годині ніхто не відаєть, – ні Ангели, котрії суть в небі, ні Син, єдно Сам Отець…». Пересопницьке Євангеліє стало великим надбанням культури не тільки завдяки перекладацькій роботі. Ця книга з 482 пергаментних аркушів стала і визначною мистецькою подією. В ній зявилося багато яскравих ілюстрацій, заставок та різних графічних мініатюр. Не випадково народжена в тиші монастиря, книга вважається однією з найвидатніших рукописних книг нашого народу. Історики відкривають нею так звану середню добу в розвитку українського письменства.

У середині ХVІ ст. жива народна мова стає мовою Церкви, Святого Писання, богослужбової літератури. Але у лоні Української Православної Церкви розпочинається дискусія, подібна до нинішньої, яка не тільки зупинила процес створення української богослужбової мови, а фактично звела нанівець діями найвидатніших представників українського духовенства. І. Огієнко стверджує, що проти живої народної мови в богослужбових книгах виступив друкар Іван Федорович, свідомо вносячи в українські друки московські наголоси (Львівський Апостол 1574р., Острозька Біблія 1581р. та ін.). Відомий польський полеміст і проповідник Петро Скарга доводив в 1577 року, що проста українська мова й мова церковна ні до чого не здатна. Але найжорстокіше виступив проти неї видатний український письменник Іван Вишенський (1550-1620). Він відстоював церковнословянську мову як знаряддя святості і вважав усі переклади від лукавого. У «Посланії до всіх обще в лядській землі живящіх» (1593р.) Вишенський писав: «Євангелія и Апостола в Церкви на Литургии простым языком не виворачивайте…». Цієї думки дотримувалися і відомі діячі: архімандрити Києво-Печерської Лаври Мелетій Смотрицький та Захарія Копистенецький. Завдяки їм ця мова панувала і в Церкві, і в науці, вважалася «найславнішою», здатною до філософії та багатослівя [7, 195]. Ця думка проповідується і сьогодні представниками Російської Православної Церкви в Україні (так звана УПЦ МП).

І. Огієнко наводить уривки з виступів та листів архіпастирів Російської Православної Церкви ХІХ ст., зокрема єпископа Володимирського Феофана (1882р. вип. 11, лист 289) та відомого архієпископа Херсонського НикифораЦерк. Вѣдом. 1890.  41, ст. 1366»), які вважають, що богослужбові книги треба перекласти на сучасну їм російську мову. Архієпископ Никифор писав, що «наш народ зовсім не розуміє богослужбової церковної та догматично-історичної християнської мови.. народ нічого не розуміє й іде в штунду, щоб там кепсько, хоч навиворіт, але може хоч щось зрозуміти» [7, 121].

Не можна не згадати слова І. Огієнка, якими він завершує свою працю «Хвалімо Бога українською мовою!»: «Українська мова цілі віки вже була в Церкві, а тому тепер справа йде нам не про українізацію нашої Церкви, а тільки про розмосковлення її. Сучасна так звана «церковнословянська мова » – це не старословянська мова Кирила і Мефодія, а тільки новоцерковнословянська, або часто просто архаїзована російська мова» [7, 120].

Моваце культурний феномен, у якому акумулюється інтелектуальний та духовний досвід народу, тому її втрата призводить до втрати національної ідентичності, навіть загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником, що встановлює «природні» межі нації, при цьому, будучи унікальною системою світобачення та самовираження окремі нації, виступає не лише засобом спілкування, а й дає змогу представникам цієї спільноти розуміти один одного на глибинному, підсвідомому рівні. Мовні проблеми є актуальними у будь-якому суспільстві. Особливо гостро вони відчуваються в полі етнічних утвореннях, де переплітаються з економічними, соціально-політичними, національними, релігійно-конфесійними інтересами націй, народностей, племен. Новітня історія свідчить, що фундаментальні, доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без вирішення мовних питань. Саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права.

Чого тільки не застосовували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської, тримали в мовних «гетто», оцінювали як «хлопську», «колхозьку» чи навіть «курдупельську», і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення їх злиття в імя світлого майбутнього всього людства, а вона таки живе [3, 21].

Формування і становлення української мови, функціонування її в усіх сферах життя, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації супроводилися негативним явищем, що отримало назву лінгвоцид (від лат. lingua – мова, caedere – знищення). До лінгвоциду на українському ґрунті спричинилася втрата Україною своєї державності, а згодом і територіальної цілісності, внаслідок чого суспільне і культурне життя українського народу виявилося надовго узалежненим від суспільно-політичних процесів сусідніх націй, які дуже часто були спрямовані на національну й мовну асиміляцію українців. В історії відомо безліч прикладів, коли зі зникненням мови зникав і етнос. Тому знищення мови (лінгвоцид) є основною передумовою етноцидузнищення етносу як культурно-історичної спільноти. Лінгвоцид є завжди стратегічною метою всіх без винятку завойовників, різняться лише його тактика і форми [9].

Бездержавність України та агресивна політика держав-поневолювачів (Росії, Польщі, Австро-Угорщини) позначилися на мові, позбавленій функціонування у сферах комунікації, повязаних з діяльністю управлінського апарату, армії, фінансової системи, суду, школи і Церкви. Ось далекі сторінки та епізоди планомірного знищення української мови (лінгвоцид):

– 1690р. Собор Російської православної Церкви осудив «Кіевскія Новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».

– 1720р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно «для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було».

– 1753р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

– 1769р. Заборона Синоду Російської Православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

– 1786р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосом, свойственным россійскому наречію». Теж саме було заведено і в школах України.

– 1789р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (україномовних) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови.

– 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

– 1863р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

– 1876р. Указ Олександра ІІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям». Заборонялися також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

– 1881р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. М. Костомаров у статті «Малорусское слово» («Вестник Европы», 1881,  1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою «скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церквиякесь вороже ставлення до духовенства». Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах [3, 23-29].

Цей перелік можна було б продовжувати указами та постановами урядів Радянського Союзу, соціалістичної Польщі, Чехословаччини, Румунії. У Радянську Союзі був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика української мови. Вилучалися окремі слова, форми, лексичні та фразеологічні одиниці замінювалися російськими варіантами. Розсилалися списки слів, яких не можна вживати. Внаслідок такої політики мова була «редукована до газетного словника, як музикадо маршів, живописдо портретів вождя» (О. Пахльовська).

Найбільш повне уявлення про ставлення до української проблеми на «місцях» дає доповідь полтавського губернатора міністрові внутрішніх справ Росії (1914р.):

1. «Призначити на посаду вчителів, по можливості, тільки великоросів. (…)

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильність до українського, негайно звільняти. (…)

7. …на чолі єпархій ставити архієреїв винятково великоросів, причому твердих, енергійних; виявляти найкрутіший тиск на священиків, заражених українофільством; патріархальних наглядачів за школами призначати виключно великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити ректорами виключно великоросів, усуваючи інших; навчальний персонал має бути тільки з великоросів; за семінарії треба взятися і викорінити дух українства, що гніздиться в них». І так далі.

У Миргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи» [3, 40-42]. Така ж політика, тільки більш жорстока проводилася і у Радянському Союзі: масові репресії викладачів української мови, письменників, акторів, священиківРадянська ідеологічна машина настирливо підкреслювала факт багатонаціональності як України в цілому, так і окремих її частин. Зокрема стверджувалося, що в Донбасі проживають громадяни 116 національностей. Для «національного» спілкування вони мають свої мови, а от для «міжнаціонального» спілкування є російська. Українська мова у світлі такої політики ставала однією з багатьох «національних» мов, хоча вона була рідною для більшості населення. Що ж стосується інших національностей, то їхні мови мали ще злиденніші перспективи. Так формувалося «русскоязычное население», яке у своїй значній частині до української мови ставиться вороже: мовляв, якщо ми відмовилися від своєї мови, то як ви смієте говорити по-своєму?

У багатьох регіонах України, де українське населення становить більшість, і досі немає можливості віддати дитину до україномовного садочка, школи; працюють у них російськомовні вихователі та вчителі; часто замість виховання у дітей почуття поваги і любові до української мови ці педагоги прищеплюють їм комплекс меншовартості, зневагу до всього українського. Тривожно, що у сьогоднішній Україні продовжується русифікація майбутньої національної інтелігенції через вищу школу. Катастрофічно не вистачає українських підручників, словників, довідкової літератури, зникають українські газети й журнали, майже не видається українська художня література, не демонструються художні фільми українською мовою. Зовсім не переводиться на українську мову діловодство, сфера виробництва, торгівлі, послуг і т.д.

Ми не позбулися рудименту колонії, почуття меншовартості. «Синдром хохла» вперто культивується засобами масової інформації, безкінечними «двуязычными» шоу та політичними «балаганами». Українець, на жаль, виглядає «білою вороною» серед безмежного «русскоязычного мира» і «моря», серед «русскоязычного» телеефіру, книговидання, преси, не кажучи вже про Московський Патріархат разом з «рівноапостольним», як він себе називає, Кірілом.

Мовна політика в Україніце змагання за людську душу або ж система людських заходів для перетворення мови у перший і останній бастіон захисту її інтересів. Політикаце боротьба за владу, а мовна політикаборотьба за владу над людським мисленням і світоглядом.

Наша моваодна з найполітичніших мов світу: від середини ХVI ст. до кінця ХХ ст. вона взяла на себе функцію зліквідованої держави. Вона стала цією державою, щоб «держати» нас разом. Мова, – як кажуть мудрі люди, – це влада, санкціонована Самим Богом. Віддамо цю владувіддамо наше національне життя.

Рідна моваце Свобода Духу. А «свобода, – за словами філософа Спінози, – це всього лиш пізнана необхідність». На жаль, цей ключ від Духовної Свободи знову в руках сьогоднішньої влади. Ще у далекому XVII ст. видатний український мислитель Лазар Баранович казав, що «словоце меч духовний». Цей меч може тримати в руках лише народ! Цього нам треба добиватися!

Рідна мова поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє й забезпечує буття нації у вічності. Моваце основа національної гідності, і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, громадянської позиції.

Кожен громадянин своєї держави має свої мовні обовязки, які треба знати і виконувати:

захищати рідну мову, як свій народ, його гідність, його право на існування;

удосконалювати володіння українською мовою;

розмовляти рідною мовою скрізь, де її розуміють, з усіма, хто її розуміє;

не поступатися своїми мовними правами заради вигоди, привілеїв, лукавої похвали;

любити рідну мову, як рідну матір, не за якісь її принади чи вигоди, а за те, що вона рідна;

сімяце часточка нації, тому розмовляти у своїй сімї треба мовою своєї нації;

у домашній бібліотеці завжди мають бути книги рідною мовою;

ніколи не бути байдужим до тих, хто виявляє зневагу до вашої рідної мови;

поважати мови інших народів, вивчати їх.

Німецький поет Й. В. Гете писав: «Хто не знає чужих мов, той нічого не відає про свою власну».

Коли зникає народна мованароду більше немає. Вимерла мова в устах народувимер і народ як нація. Нашому поколінню випало складне і відповідальне завданнявідродження української мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить, це наш історичний обовязок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі наших нащадків, бо може бути запізно. Діймо. В імя нашого народу, в імя найвищих ідеалів людствасвободи і справедливості. І нехай допоможе нам в цьому Господь.

 

Використана література:

 

1. Єфремов С. Вне закона: к истории цензуры в России / Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро. 1993. – С. 14–47.

2. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – С. 688.

3. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Лінгвоцид // Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994. – С. 21–70.

4. Караванський С. Риси українського лінгвоциду // Визвольний шлях. – 1992.  9.

5. Лозко Г. Українська мова під московським ярмом // Українське народознавство. – К., 1995. – С. 69–73.

6. Ляхоцький В. Ще один факт з історії геноциду української мови // Дивослово. – 1996.  1. – С. 52–54.

7. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К. 1995. – С. 121.

8. Огієнко І. Українська культура. – К. 1991.

9. РадевичВинницький Я. Геноцидетноцидлінгвоцид // Україна від мови до нації. – Дрогобич, 1997.

10. Тимошик М. «К печатанню не должно быть позволено» (До історії цензури українського слова) // Урок Української, – 2000. –  3;  4.

 

Хомич Міла Максимівна

викладач-методист вищої категорії

викладач української мови та літератури

Джерело-www.vpba.org

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!

Книги

books228577dtg3 middle

НОТИ

Аудіо

audio

Відео

НАША КНОПКА

Інформаційне управління Черкаської єпархії

 
 
ioan Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН

   Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН, (в миру Олег Васильович Яременко)...

Читати далі...