Хто винен у розколі Православної Церкви в Україні (історичний нарис)

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.71 [7 Голоса (ів)]

1408028313 ehrlichperson.livejournal.com

Офіційна дата хрещення Києва – 988 рік. Невдовзі засновується й Київська митрополія.

За твердженням московського духовенства, Російська Церква є прямою спадкоємицею цієї давньої Київської Церкви, бо була з нею разом «от начал принятия православия». Але ж Москва аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром, бо в ті часи про неї ще й спомину не було. Перша згадка про Москву 1147 рік. А охрестити «немовля», не тільки не народжене, а ще й не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалося.

 

 У 1448 році не домігшись власної митрополії від Вселенського Патріархату, московські єпископи самочинно, без благословення Константинополя, проголошуюють утворення окремої, не залежної від Києва Московської Церкви та обирають для неї свого власного митрополита, яким став єпископ Рязанський Іона. Цю Церкву Константинопольський Патріархат, а разом із ним і Вселенське православ'я не визнали. І не визнавали ще 141 рік. Московську Церкву було визнано лише в 1586 році, Константинопольським Патріархом Ієремією ІІ. Його рік тримали насильно у монастирі, доки не підпише відповідної грамоти.

Православні церкви, що знаходилися в українських, білоруських, литовських землях, залишалися під юрисдикцією Київської митрополії, а отже, ніяких канонічних територій чи прав Московська Церква в цих землях не мала й не могла мати. Так було аж до другої половини XVII ст., до того часу, коли Богдан Хмельницький, знесилений у Визвольній війні 1648-1654 рр., став шукати допомоги в боротьбі з католицькою Польщею у православної Москви. Про те, чим обернулася Переяславська угода 1654 р. для України написано багато. Для тих, хто ще й досі розказує казки (чи вірить їм) про «братерську допомогу», надану нам Росією, процитую російського історика В. Ключевського: «Москва в течение 6-ти лет с непоколебимым интересом присматривалась, как дело Хмельницкого идёт к упадку и, наконец, когда Украина окончательно истощилась, её приняли под свою высокую руку» [4, с. 53].

Після 1659 року, обдуривши Юрка Хмельницького, Москва заставила його підписати сфальсифіковані, підложні так звані «Переяславські» статті, в яких з'явилася й стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, хоч достеменно відомо, що в Богданових статтях її й близько не було, бо українське духовенство присягати Москві відмовилось, а тодішній митрополит Київський Сильвестр Косів, як і його наступники Діонісій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський, твердо стояли на позиціях збереження 700-літньої єдності з Константинопольським Патріархатом.

У 1686 році, Москва відправляє в Константинополь пишне посольство, щоб спонукати Патріарха Діонісія IV до відречення від Київської митрополії. Очолює посольство думний дяк Нікіта Алєксєєв. Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав Патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» (хабар) носив Алєксєєв візиру – історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не хотілося. Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського Патріархату. Але у 1687-го, буквально через рік після описуваних подій, його скинули з патріаршого престолу. Царгородський Патріарший Собор, розглядаючи його справу, засуджує його оборудку з Москвою щодо передачі Київської митрополії як «акт симонії», тобто хабарництва – неканонічне, протиправне і невідповідне Христовій науці діяння! [4, с. 64]

У 1924 р., через 238 років після проголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві Царгородська Патріархія в особі патріарха Григорія VII ще раз підтвердила, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський Патріархат не мав і не має: «Розглядаючи факт, - говоритьться в Томосі від 13.11. 1924 р. – чого не заперечує історія, бо ж написано, що перше відірвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі і Литви, залежних від неї, а прилучення їх до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил...» [2, с. 342]. Тому й жодних КАНОНІЧНИХ територій в Україні Московський Патріархат не може мати! Території ці не були отримані внаслідок канонічно-правної передачі, а захоплені силою й облудою, яким у той час не могли протистояти ні Царгородський Патріархат, що затверджувався турецькою владою, ні українське духовенство і народ, знекровлений у зовнішній та внутрішній боротьбі, часто інспірованій «православними браттями». Таким чином Київська митрополія опинилася під владою Російської Церкви на 300 років.

З ласки Божої, 24 серпня 1991 р. було проголошено державну незалежність України. Згідно історичної традиції та канонічних правил в незалежній державі зі значною частиною населення православного віросповідання утворюється Помісна Православна Церква. Так 34-те Апостольське правило гласить: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу...» [1, с. 12]. Отже це правило визнає за кожним окремим народом право на власну Церкву зі своєю власною ієрархією. Дотримуючись правил 17-го Четвертого та 38-го Шостого Вселенських Соборів, які зазначають, що «громадським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному, а також дотримуючись 34-го Апостольського правила, спираючись на волю Помісного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991р., Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію – повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Церквами [3, с. 10]. Підставою для цього було те, що УПЦ здійснює своє служіння в окремій незалежній державі, має достатню кількість єпископату й духовенства, духовні навчальні заклади та монастирі, до православ’я відносять себе понад половини населення держави. У сукупності всі ці фактори роблять УПЦ однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я. Рішення це було прийняте одноголосно всіма архієреями-делегатами Собору.

У відповідь на рішення Собору керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату, навіть ціною порушення канонів та розколу Української Церкви. Московською патріархією, разом з відповідними державними службами (колишній Комітет державної безпеки), була розгорнута кампанія дискредитації особи Предстоятеля УПЦ. Розгляд постанов Собору УПЦ свідомо затягувався, а отриманий час Московська патріархія та спецслужби використали для того, щоб організувати в середовищі єпископату та духовенства УПЦ групу розкольників, на яких можна було б спиратися у боротьбі проти автокефалії УПЦ та її Предстоятеля. У кожну єпархію та найбільші монастирі УПЦ було надіслано емісарів з Московської патріархії, які агітували духовенство і віруючих виступити проти автокефалії та вимагати зміни Предстоятеля УПЦ на лояльного до Москви [3, с. 49-50].

Спроби керівництва РПЦ та їх помічників розколоти Українську Церкву увінчалися певним успіхом. В січні 1992 р. в середовищі єпископату утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ та перестали поминати за богослужінням Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим фактично учинили розкол. Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 травня 1992 року провів в Харкові розкольницький так званий «Архієрейський собор». На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 р. не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією Керуючого справами РПЦ Ростовського митрополита Володимира (Сабодана). Московська патріархія підтримала інспіровані нею дії розкольників, а на Архієрейському соборі 11 червня 1992 року без справжнього судочинства, з порушенням канонів заочно «засудила» митрополита Філарета до «позбавлення сану».

В умовах, коли керівництво Російської Церкви організувало та підтримало розкол в УПЦ, зникли навіть формальні причини надалі залишатися у підпорядкуванні цієї Церкви. Разом з тим не було жодних причин надалі підтримувати розділений стан Української Церкви. З метою об’єднання двох гілок Помісної Православної Церкви України в Києві 25-26 червня був скликаний Об’єднавчий собор. На цьому соборі УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат [3, с. 53].

Таким чином, підсумовуючи історичний шлях Української Церкви, можемо зробити наступні висновки. УПЦ Київського Патріархату – справжня Помісна Православна Церква українського народу, яка зберігає і проповідує православне віровчення та дотримується у своєму житті канонів і звичаїв Вселенського Православ’я. Вона зберігає спадкоємство від Київської Митрополії та УАПЦ в Діаспорі. Підставою для дій законного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета були рішення Архієрейського собору УПЦ 6-7 вересня 1991 р. та Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію Української Православної Церкви. Так звана «Українська Православна Церква МП», яку очолює нині митрополит Онуфрій – частина РПЦ, яка спровокувала та підтримує розкол Української Церкви. На Об’єднавчому соборі 1992 р. відбулося не утворення нової релігійної організації, як про це часто говорять противники Київського Патріархату, а відновлення єдності Помісної Православної Української Церкви.

Отже, проблема Київського Патріархату – це не релігійна проблема. З погляду канонічного права в ній усе ясно: канонічно-правної передачі Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату ніколи не було! Незаконно привласнене має бути повернуте. Проблема ця – політична! І вирішення її має значення не тільки для України, а й для всього православного світу, а отже – й для кожного з Вас! Не забуваймо й того, що й саме приєднання Української Церкви до Московського Патріархату було здійснене «не за приписом канонічних правил», а «порушити канон», роз'єднавши те, що не було з'єднане канонічно, очевидно, неможливо.

Джерела та література

1. Книга Правил святих апостолів, вселенських і помісних соборів, і святих отців/ Переклад Чокалюк С. М. – К.: Видавництво Преса України, 2008. – 367 с.

2.Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4 т. – К., 1998. – Т. 2. – 397 с.

3. Історико-Канонічна Декларація Архієрейського Собору УПЦ КП від 19 квітня 2007 року. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. – 167 с.

4. Могильницька Г. Хроніка великого ошуканства. – К., 2009. – 96 с.

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!

Книги

books228577dtg3 middle

НОТИ

Аудіо

audio

Відео

НАША КНОПКА

Інформаційне управління Черкаської єпархії

 
 
ioan Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН

   Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН, (в миру Олег Васильович Яременко)...

Читати далі...