Що нам страшно сказати Богу?

Раді вітати Вас на нашій сторінці недільної школи імені Апостола і Євангелиста Іоана Богослова!


" Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже! Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, той у нього не ввійде. І Він їх пригорнув, і поблагословив, на них руки поклавши." (Від Марка 10:14-16)

Get Adobe Flash player

   1    3    4    2    5

Популярно

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [2 Голоса (ів)]

Розцерковлення ми обговорюємо давно. Наступає одного разу такий період в житті, коли церковне життя втрачає гострий сенс: замість молитви – коротке вичитування правила, сповідь – з тижня в тиждень один і той же список, причастя – треба обов’язково раз у дві неділі і вичитати перед цим правило. Як бути з цим, як повернути горіння віри? З цим питанням ми звернулися до протоієрея Олексія Уминського.

 

Розцерковлення – це ознака того, що люди втомилися ходити по церковному колу.

 

Адже для багатьох саме у цьому полягає суть віри. У нас є прекрасне церковне коло богослужіння. Від Великодня до Великодня, від посту до посту. Звично і добре цим колом ходити, отаким хороводиком церковним, міняючи святкові хустинки, ні про що не думаючи, зовсім не замислюючись про сенс цього ходіння. І людина раптом так звикає до цього, що за Христом їй ходити вже не треба.

 

Потрібно себе шукати, треба зрозуміти, що відбулося з тобою, що ми шукаємо в житті, чи готові ми взагалі довірити себе Богові? Тут дуже важливо зрозуміти просту річ, коли ти причащаєшся Святих Таїнств Христових, те, що ти приймаєш — Кров і Тіло Христове.

 

Це – не якісь символи.

 

Це те, що було розіпнуте на Хресті.

 

Це переламане, понівечене, поранене Христове тіло, і кров, яку він проливав.

 

Треба дуже зрозуміло уявити собі, що якщо ти Цього зараз причастишся, то з тобою взагалі може відбутися все, що завгодно. Адже це означає, що Христос тебе зове з собою на хрест, коли ти причащаєшся Святих Таїнств Христових.

 

Якщо ти зважився причаститися Розіпнутого Христа, Його розіпнутого тіла, Його крові пролитої, якщо ти  зважився із страхом Божим — адже це все відбувається насправді. Якщо ти це розумієш, то не так-то просто тоді зважитися причаститися людині . Це не означає, що не треба причащатися, навпаки треба. Але треба уміти зважитися так причаститися, так довірити себе у цей момент Богові, так мовити: «Господи, роби зі мною все, що ти хочеш!»

 

Якщо людина готова так ось себе Богові передати до рук — це дуже страшно. Але це єдине, що треба зробити.

 

Слова, які в Євангелії звучать «все Моє, — твоє», це кожен з нас повинен сказати Богові, коли ми йдемо причащатися. Коли Христос говорить в своїй молитві перед розп’яттям ці слова отцеві: «Все Моє — Твоє, а все Твоє — Моє», він теж саме говорить і нам. Пригадайте, отець говорить молодшому – блудному – синові: «Все моє — твоє», коли той просить маєток. «Все моє — твоє».

 

Те ж саме Христос говорить і нам: «Все Моє — твоє». І ми всі його приймаємо, коли причащаємося. Так невже ж ми не можемо сказати йому у відповідь: «Все моє — Твоє». Якщо ми про це замислюємося по-справжньому, і перед чашею не просто повторимо молитву святителя Іоанна Златоустого, а усвідомлюємо, що робимо.

 

Христос мені говорить: «Все Моє — твоє» і віддає себе повністю мені — так давай же я те ж саме зроблю. Я всього себе йому зараз запропоную. І хай зі мною буде, що буде. Тому що тоді я його люблю, і я нічого не боюся.

 

А нам, на жаль, так не хочеться. Хочеться, щоб все Твоє — моє, і все моє — моє. І все церковне коло тому гарант. Гарант того, що ми робимо все правильно і добре, що ми благочестиво живемо, що у нас все є, є справи милосердя, що у нас є соціальні служби. Але коли у людини-християнина все є — це не дуже добре. Коли у нас все благополучно і добре все складається — це не дуже добре. У цей момент ми починаємо втрачати своїх дітей – ми не розуміємо, що відбувається, чому вони від нас йдуть, чому вони перестають в храм ходити? Тому що у нас все дуже добре. Настільки добре, що нам навіть Христу сказати нічого. Все у нас є, храми відкриті, добрі справи ми робимо, молитовні правила читаємо, пости дотримуємо. Ну чого ще нам треба, якщо ми все вже зробили? Окрім головного — ми не сказали Богові цих слів: «Все моє — Твоє». І так не змогли йому себе довірити, щоб не боятися жити по Євангелію.

 

Не боятися жити по Євангелію, не боятися хреста, не боятися того, що в твоєму житті трапиться нещастя. Не боятися того, що ти раптом чогось не доб’єшся, або щось у тебе з рук вирвуть. Ми ж живемо так само боязко, як живе весь цей світ. Ми, за великим рахунком, не сильно відрізняємося. Люди віруючі і люди не віруючі однаково бояться всього. Однаково бояться втратити своє благополуччя. Однаково бояться смерті. Ми християни так само боїмося смерті, як люди невіруючі. Немає ніякої різниці між нами, крім того, що ми ходимо по церковному колу, а вони не ходять. Ми не навчилися найголовнішому. Це проблема нашого внутрішнього життя, нашого стану. Якось стало загальновідомим, що саме ходіння по колу головне в нашому житті, це і є церковність. А по-моєму церковність виглядає зовсім інакше.

 

“Православие и мир”

Варто прочитати