Недільна проповідь (Неділя 5-та після П’ятидесятниці)

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [1 Голос]

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
 
Дорогі брати та сестри. Щойно, перед читанням сьогоднішнього уривку з Євангелія, ми чули невеличкий, але вкрай змістовний текст з Послання апостола Павла до Римлян (Рим. 10:1-10), котре, без жодних перебільшень, може вважатись найважливішим з усіх його 14-ти послань, що увійшли до складу Нового Завіту. В цьому уривку апостол викладає думку про те, завдяки чому людина може знайти благовоління в очах Божих і досягти спасіння своєї душі. Найбільшу ж цінність для нас мають два підсумкових вірші з цього уривку, до котрих і буде прикуто нашу увагу.
Отже, в Рим. 10:9-10 сказано: «Якщо устами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, оскільки серцем вірують до праведності, а устами сповідують до спасіння».
По суті, ці слова Павла є нічим іншим аніж коротким, лаконічним і максимально сконцентрованим викладом, квінтесенцією основних ідей Євангелія, мета котрого полягає в тому, щоб, по-перше, пробудити в душі людини живу віру в Христа як в Сина Божого, Месію і Спасителя світу, і, по-друге, зробити так, щоб людина не замкнулась у своїй вірі, але без будь-яких вагань свідчила про неї іншим людям своїми устами і всім своїм життям.
В той час, у І ст. після Р. Х., слово «Господь» (тобто «господар, хазяїн», давньогрецькою – κύριος) було одним з титулів римського імператора. На думку одного з видатних богословів ХХ ст., Карла Барта, котру ми знаходимо у його відомому тлумаченні на Послання до Римлян, термін «Господь» по відношенню до Ісуса означав не щось інше, аніж «безумовну імператорську претензію». І тому у найменуванні Ісуса Христа Господом криється дуже смілива і навіть небезпечна думка: якщо Ісус – істинний «Господь» («господар, хазяїн»), як це почали стверджувати перші християни, то римський імператор, котрого іменують точнісінько таким самим чином, не є таким і автоматично перетворюється з «господаря» на банального самозванця.
Говорячи іншими словами, саме використання цього титулу каже про те, що влада Бога, Котрий явив Себе в особі Ісуса з Назарету, безумовно, є вищою та більш значущою, аніж будь-яка світська, земна влада. Якщо для нас, християн, Ісус – справжній Господар нашого життя, то та світська влада, котра відкрито керується в своєму житті та діяльності відверто безбожними, антихристиянськими принципами, може не розраховувати на своє панування над членами християнської спільноти і на будь-який авторитет у їхньому середовищі.
Далі. В сьогоднішньому уривку зі Святого Письма також сказано, що людина, котра вірить у Христа, повинна не тільки «вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих», але й «устами …сповідувати Ісуса Господом». Тому людина повинна не просто вірити у Христа. Це цілком зрозуміло і очевидно. Але якщо віруюча людина вважає за краще мовчати про свою віру у Воскреслого Спасителя перед лицем тих чи інших неприємних обставин, то її спасіння, згідно думки апостола Павла, є досить сумнівним, адже саме «устами сповідують до спасіння». Пояснюючи цей уривок зі Святого Письма, блаж. Феодорит Кирський (+457) відмічає особливу значущість обох згаданих вище умов спасіння: «Є потреба і в тому, і в іншому, як у істинній та міцній вірі, так і в сповіданні, що висловлюється зі сміливістю, щоб і серце прикрасилось безсумнівністю віри, і язик просяяв, безстрашно проповідуючи істину».
Нам не повинно бути соромно ані перед нашими рідними, ані перед нашими колегами по роботі, ані перед нашими сусідами за те, що ми – віруючі люди. Нехай буде соромно тим, кому вистачає безумства вважати самого себе сенсом і основною метою свого ж життя. Ми ж повинні бути вірними Христу за будь-яких обставин. Це наша єдина абсолютна цінність, все ж інше є другорядним, опосередкованим та відносним. Саме тому не з проста Христос недвозначно і досить грізно попереджує нас: «Кожного, хто сповідуватиме Мене перед людьми, того сповідуватиму і Я перед Отцем Моїм Небесним; а хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мв. 10:32-33). Тому за жодних обставин чи навіть погроз ми не повинні стидатись своєї приналежності до Божої родини, до всесвітньої християнської громади, до Церкви Христової. Ми не повинні ставати заручниками і рабами суспільної думки. Перш за все, ми повинні турбуватись про те, що ж Господь думає про нас, і про те, «щоб коли Він явиться, мати нам сміливість і не осоромитись перед Ним в час пришестя Його» (1 Ін. 2:28).
Те, що виходить з наших вуст, має велику силу. В Святому Письмі є особливе нагадування про те, що орган, за допомогою котрого людина вимовляє слово – дар Божий: «Господь сказав: хто дав вуста людині? Хто робить німим, або глухим, або зрячим, або сліпим? Чи не Я Господь?» (Вих. 4:11). Тому вимовлені нами слова накладають на нас чималу відповідальність, особливо якщо ці слова стосуються фундаментальних основ віри і спасіння. Саме тому, згідно апостолу Павлу: «Бог підніс Його (тобто Христа) і дав Йому ім’я вище будь-якого імені, щоб перед іменем Ісуса склонилось будь-яке коліно небесних, земних і пекельних, і кожний язик сповідував, що Господь Ісус Христос в славу Бога Отця» (Флп. 2:11). А апостол Петро, в свою чергу, в одній зі своїх проповідей в Єрусалимі однозначно стверджував, що окрім імені Ісуса Христа «немає іншого імені під небом, що було дане людям, котрим ми повинні були спастись» (Діян. 4:12).
Відкрите сповідування Христа в усі часи було непростою справою. Особливо в перші три століття існування Церкви Христової, в т. зв. епоху мучеництва, коли лише за одну приналежність до християнства можна було поплатитись життям. Сьогодні оточуючі нас реалії є зовсім іншими і Бог не потребує від нас таких жертв. Однак заклик Христа ділитись своєю вірою з іншими є актуальним в усі часи.
В цьому відношенні людина поставлена Богом навіть вище за янголів. Розповсюдження Євангелія, тобто Благої звістки щодо примирення Бога і людини, Всевишній довірив саме людям, щоб вони її проповідували. В Біблії сказано, що янголи – лише «службові духи, що посилаються на служіння тим, котрі мають наслідувати спасіння» (Євр. 1:14). Тобто янголи – це Божі слуги, не більше. Ніде в Святому Письмі ми не знайдемо інформації про те, щоб десь, колись, янголи проповідували звістку про Воскреслого Спасителя. Ця почесна місія покладена на того, хто єдиним у всесвіті був створений за образом і подобою Самого Бога – на людину.
І тому сьогодні, щоб у людей була можливість наслідувати вічне спасіння, їм потрібно почути благу звістку від нас. Від кожного з нас. Господь дав т. зв. «велике доручення» (див. Мв. 28:19-20) проповідувати спасіння по всьому лицю землі не тільки Своїм обраним служителям, не тільки вузькому колу апостолів, і не тільки людям у священному сані, але кожному, хто вважає себе Його послідовником.
З іншого ж боку, християнин не повинен бути нав’язливим, буквально смикати людей за рукав, як це роблять сектанти, і багаторазово намагатись потрапити до чужої оселі, навіть якщо його вже звідти випровадили. Але якщо у людей виникають до нас питання з приводу нашої віри, то ми повинні завжди бути готовими сповідувати своїми устами Христа як свого Господа, і тим самим втілювати в життя всім відомий заклик апостола Петра: «Будьте завжди готові кожному, хто потребує у вас звіту щодо вашого уповання, дати відповідь, з сумирністю та благоговінням» (1 Пет. 3:15).
І останнє. Сьогоднішнє читання з Послання до Римлян з усією ясністю говорить про те, що до остаточного спасіння нас ведуть не стільки наші справи, скільки наша щира віра в Воскреслого Христа, котра, однак, зародившись в душі людини, не може не виявити себе у вигляді справ милосердя, співчуття, жертовності та любові до ближніх. Добрі справи, вочевидь, є надзвичайно важливими, але ми досягаємо спасіння не нашими власними заслугами в очах Божих, «намагаючись ствердити власну праведність» (Рим. 10:3), а виключно Божим співчуттям до нас, Його милістю, Його любов’ю, в решті решт, Його великою Голгофською Жертвою. І саме про це, до речі, красномовно свідчить і одна з тих незмінних молитов, з котрими ми, православні християни, звертаємось до Всевишнього щоранку: «Віра ж замість справ нехай зарахується мені, Боже мій, адже Ти зовсім не знайдеш справ, що виправдають мене. Але цієї віри нехай вистачить замість справ моїх. Вона нехай відповідає за мене, нехай виправдає мене, нехай покаже мене причасником Твоєї вічної слави» (Молитва 9-та, до Господа нашого Ісуса Христа).
 
 9 липня 2017 р.,
 
Неділя 5-та після П’ятидесятниці,
 
Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (м. Черкаси),
 
прот. Андрій Шиманович

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!

 
ioan Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН

   Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН, (в миру Олег Васильович Яременко)...

Читати далі...