Церква у повоєнні роки

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.00 [0 Голоса (ів)]

Концтабори та тюрми були переповнені і під час війни, і після її завершення. Вже після смерті Сталіна у 1953 р., у часи Хрущова, в ув’язненні залишалось чимало представників духовенства, особливо тих, хто відмовився дати підписку про повну лояльність церковному курсу патріарха Сергія (Страгородського), котрий було впроваджено після собору 9 вересня 1943 р., і котрий був направлений на співпрацю із радянською владою.

 

Насправді полегшення для існування Церкви, котре начебто було даровано Сталіним, це у певній мірі є нічим іншим, аніж історичним міфом, а ті обіцянки Сталіна з приводу потенційної свободи Церкви, котрі той озвучив на зустрічі з єпископатом у вересні 1943 р., насправді виявились цілковитим блефом та оманою. Про це говорять об’єктивні історичні факти: якщо на окупованій німцями території було відкрито більше ніж 7 тисяч православних храмів та 29 монастирів, то на територіях, котрі ніколи не підпадали під владу окупантів, було відкрито менш ніж півтори тисячі храмів і лише 1 монастир – Трійце-Сергієва Лавра. По архівах неважко прослідити, що навіть у найкращі для Церкви часи, з 1944 по 1949 рр., клопотання вірян про відкриття храмів, з котрими ті звертались до представників місцевої влади, задовольнялись менш ніж на 10%. 

Ще за часів Сталіна, вже починаючи з 1947 р., відбувається поступове, але невпинне скорочення кількості діючих храмів та монастирів. Крім цього, у 1948 р, по країні пройшла хвиля арештів видних та впливових церковних діячів. Так, 4 вересня заарештували у 4-й раз архієпископа Оренбурзького Мануїла (Лемешевського), котрого 16 квітня було засуджено до 10-ти років та відправлено до мордовської колонії. У липні того ж 48-го року було заарештовано відомого місіонера митрополита Нестора (Анісімова), котрий з 9 грудня 1958 р. був правлячим архієреєм тоді єдиної – Кіровоградської та Миколаївської єпархії. У тому ж таки році був позбавлений волі інспектор МДА архімандрит Веніамін (Мілов), надзвичайно вимогливий до себе чернець-аскет, випускник дореволюційної академії, а також багато інших видатних церковних діячів.

Війна атеїстичного режиму проти Православної Церкви мала не тільки характер прямого силового тиску. Окрім цього, велась потужна інформаційно-пропагандистська війна. Наприклад, у 1947 р. газета «Комсомольська правда» нагадала зі своїх сторінок читачам про те, що членство у комсомолі є несумісним із вірою в Бога. Звичайно, це малось на увазі й раніше, але протягом досить тривалого часу на цьому публічно не зосереджували уваги. У 1951 р. досить вражаючим тиражом було надруковано брошури із такими доволі характерними назвами як «Релігійні забобони та їхня шкода», «Реакційна сутність релігійних ідеологій» і т. д.

Після смерті Сталіна у 1953 р. декого із заарештованих раніше видних церковних діячів було звільнено. Серед них був і авторитетний ієрарх Церкви – єпископ Афанасій (Сахаров), котрий, за його власними згадками, загалом провів в ув’язненні 254 місяці. Однак пропагандистська машина радянської влади працювала не покладаючи рук. Зокрема, вона поклала чимало зусиль на те, аби під шаленим тиском схилити деяких священиків до публічного зречення священного сану. Приблизно 200 служителів олтаря згодились на це і стали авторами пропагандистських книг та брошур, котрі містили в собі псевдонаукові нападки на релігію. Деякі з колишніх священиків, в знак подяки за свою зраду Церкви, були облагодіяні високими, хоча навряд чи бодай у якійсь мірі заслуженими науковими ступенями.

Новий удар по всім релігійним групам Радянського Союзу – але переважно по Православній Церкві як домінуючій конфесії – було спрямовано вже при Хрущові. Чисельність діючих православних храмів скоротилось від 13,5 тисяч у 1959 р. до 8 тисяч на момент усунення Хрущова від влади у жовтні 1964 р. Ось які цифри наводить професор Димитрій Поспеловський у своїй чудовій праці під назвою «Руська Православна Церква у ХХ столітті»: «За один рік, з 1 січня 1960 р. по 1 січня 1961 р. загальна кількість православних храмів по країні скоротилась на 1392. …Пропорційно більше всього постраждала Білорусія, де кількість діючих церков скоротилась на 212 – з 944 до 732; кількісно – Україна – з 8207 до 7462 (тобто на 745 храмів). За весь рік не було відкрито жодного храму». У іншому своєму глибокому та вичерпному дослідженні під назвою «Тоталітаризм та віросповідання» проф. Поспеловський наводить наступні дані: «Між 1961 та 1965 роками було закрито 5 з 8 семінарій РПЦ, а кількість монастирів була скорочена з приблизно 60-ти, що лишались на кінець 50-х років, до 17-ти на початок 1980-х».

Важливо відмітити, що радянська влада була неабияким чином занепокоєна тим, що у повоєнні роки спроби поступити на навчання до православних семінарій здійснювались з боку тих молодих людей, котрі вже мали вищу світську освіту, професію, і навіть з боку тих, хто був членом комсомолу. Такі факти, звичайно, самі по собі ставали помітним та досить болісним ударом по антирелігійній пропаганді, і тому радянська влада робила усе можливе, аби не допустити вступу до духовних шкіл найкращих представників радянської молоді.

Крім того, відомство під назвою Рада у справах РПЦ у 1959 р. висловило гостру занепокоєність тим, що студенти православних духовних шкіл занадто часто (з точки зору Ради) писали дипломні та кандидатські праці саме з Морального богослов’я, розвиваючи у своїх дослідженнях думки про те, що, наприклад, батьки повинні активно виховувати дітей у релігійному дусі і т. д. Подібні тенденції з точки зору атеїстичного режиму, звичайно ж, не могли вважатись прийнятними.

Після відставки Хрущова гоніння на Церкву Христову, слава Богу, вже не мали такого шквального та систематичного характеру, як у попередні періоди радянської історії, однак, тим не менш, у часи наступників Хрущова було закрито загалом близько 1500 храмів.

Тому, виходячи з усіх вищеперерахованих фактів та історичних свідчень, ми цілком можемо зробити досить справедливий висновок про те, що таких глобальних кривавих гонінь, котрі мали місце у 30-ті роки ХХ ст., коли кількість православних храмів скоротилась із 30-ти тисяч у 1929 р. до лише кількох сотень у 1939 р., вже не було. Але, тим не менш, говорити про повну лояльність радянської влади до Церкви у повоєнний період все ж таки не доводиться. І тому розхожа фраза про т. зв. «хрущовську відлигу», котра начебто наступила після правління Сталіна, принаймні по відношенню до Церкви, по суті є хоч і популярною, але все ж таки міфологемою, котра зовсім не відповідає об’єктивним історичним реаліям.

 

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (м. Черкаси),

прот. Андрій Шиманович

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!

 
ioan Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН

   Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН, (в миру Олег Васильович Яременко)...

Читати далі...