Неділя 4-та після П’ятидесятниці

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.00 [0 Голоса (ів)]

Исцеление слуги римского сотника - 01 Паоло Кальяри

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

   Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам про те, як до Христа підійшов офіцер римської армії, а саме, сотник (або центуріон), і висловив перед Спасителем своє щире прохання щодо зцілення його слуги, котрий страждав від важкої тілесної недуги. І у зв’язку з сьогоднішньою темою цього євангельського читання мені б хотілось звернути вашу увагу на три основні аспекти, про котрі сповіщає нам цей уривок.

Перше. Для початку зробимо невеликий історичний екскурс і поглянемо на те, яким невимовно важким був статус раба в суспільному середовищі того часу. Один з відомих тлумачів Нового Завіту ХХ ст., розмірковуючи на цим євангельським текстом, згадує, як зображував життя рабів видатний давньогрецький мислитель Аристотель, котрий писав: «Не може бути дружби або справедливості по відношенню до неживого предмету, власне навіть і по відношенню до коня чи бика, чи по відношенню до раба як такого, оскільки у господаря немає нічого спільного з рабом; раб – це живе знаряддя». Римський вчений-енциклопедист і письменник І ст. Марк Теренцій Варрон у своєму трактаті «Про сільське господарство» ділить всіх рабів на три категорії: 1) ті, що говорять членороздільно (раби); 2) ті, що говорять нечленороздільно (скот); 3) ті, що не говорять (повозки). Тобто єдиною відмінністю між рабами, скотом і повозкою полягала в тому, що раб міг говорити.

Отже ми бачимо, що в соціально-історичному контексті того часу рабів вважали не просто за людей, котрі мають нижчий соціальний статус, котрі позбавлені тих прав, що були невід’ємним елементом життя представників більш шанованих верств населення, але їх просто не вважали за людей взагалі, і про це без жодних вагань і докорів сумління пишуть найвидатніші люди того часу.

Але як це співвідноситься із нашим сьогоднішнім євангельським читанням? Справа в тому, що з-поміж інших, безумовно, важливих мотивів сьогоднішнього уривку, ми помічаємо таке ставлення до свого слуги з боку римського сотника, котре на той час було цілковитим нонсенсом.

Людяність. Ось що повинно нас вразити в першу чергу. Сотник був дуже по-людськи прив’язаним до свого раба і він настільки щиро турбувався про стан його здоров’я, що не вважав соромом для себе особисто відправитись назустріч Ісусу Христу, і особисто висловити прохання щодо зцілення свого підлеглого. Його не турбувало, як цей вчинок буде виглядати в очах його колег – римських офіцерів, він не переймався тим, як це сприймуть його підлеглі – кілька десятків простих римських вояків; він йде і робить все, що від нього залежить, аби допомогти простій людині, котру, як ми це вже побачили, в той час нерідко не вважали за людину взагалі.

Але давайте замислимось: чи таким є відношення до підлеглих в наш час з боку тих, хто бодай в якійсь мірі наділений чи то певними владними повноваженнями, чи то просто обіймає керівну посаду середньої, або вищої ланки? Якщо ми люди чесні, то ми вимушені будемо визнати: далеко не завжди в наш час той, кому Господь довірив ту чи іншу керівну посаду, настільки ж щиро переймаються життям та проблемами своїх підлеглих, як це було у випадку із римським сотником.

Нерідко буває навпаки: варто людині бодай на одну сходинку, на один щабель піднятись по соціальній драбині, як ця людина вже починає відчувати, що вона начебто має якесь моральне право виявляти зверхність, презирство, зневагу по відношенню до тих, із ким вона ще вчора знаходилась в однаковому соціальному положенні. І ось саме від подібного самозвеличення та самолюбування, окрім усього іншого, і застерігає нас сьогоднішнє євангельське читання.

По-друге. Історія зі зціленням слуги римського сотника – це перший випадок, перший прецедент того, що віра у Христа поступово виходить за межі ізраїльського народу і починає розповсюджуватись не тільки в середовищі євреїв. Цей євангельський епізод першим з усього корпусу новозавітних писань красномовно свідчить про те, що віра у Христа має наднаціональний та надетнічний характер, а стати вірним учнем і послідовником Спасителя може кожна без виключення людина, незалежно від її походження і її минулого. Саме тому в кінці цього оповідання Христос каже, що «багато хто прийде зі сходу і заходу і спочиють у Царстві Божому із Авраамом, Ісаком та Яковом. Сини ж Царства будуть викинуті в зовнішню темряву» (Мв. 8:11-12).

Справа в тому, що ще за кілька століть до пришестя Христа в цей світ Господь устами пророків провіщав, що прийде час, коли концепція єдиного обраного Богом народу (Ізраїлю) втратить свою актуальність і всі народи будуть покликані до поклоніння Богу в дусі і істині (див. Ін. 4:23-24). «Я зроблю Тебе світлом для народів, – обіцяє Всевишній через пророка Ісаю, – щоб спасіння Моє простягнулось до краю землі» (Іс. 49:6). Пророк Малахія передає наступну Божу обітницю: «Від сходу сонця до заходу …великим буде ім’я Моє між народами, каже Господь Саваоф» (Мал. 1:11).

Не є секретом, що як до пришестя в світ Месії, так і під час Його земного служіння, представники юдейського народу відчували свою незвичайність і винятковість серед інших народів, свою удавану елітарність та начебто унікальну наближеність до Всевишнього через свою спорідненість із великим старозавітним праведником Авраамом. Але вже Іоанн Хреститель, ще до виходу Спасителя на проповідь, викривав їхню пихатість та закликав їх до наступного: «Створіть достойний плід покаяння і не думайте казати в собі: «наш батько – Авраам!», адже кажу вам, що Бог може із каменів цих воздвигнути дітей Аврааму» (Мв. 3:8-9).

По суті, так і трапилось. Ті, хто були першими покликані Богом до наслідування Його Царства (представники юдейського народу), нажаль, не розпізнали в Ісусі з Назарету свого Месію і Спасителя. А інші народи з усіх кінців землі стали Божими чадами, прийнявши Христа в своє життя. Найвеличніший отець Церкви всіх часів, свт. Іоанн Златоуст щодо цієї теми писав: «Христос для всіх робить відомим те, що спасіння – від віри, а не від справ закону. Тому дар цей буде запропонований не тільки юдеям, але й язичникам, і останнім в більшій мірі, аніж першим. Не подумайте, що так сталось тільки з сотником; те ж саме буде і з усім світом». Учень Златоуста, прп. Ісидор Пелусіот наводить ще більш жорсткі слова: «Ті, котрі, возвеличуються, що вони – сини царства, будучи пихатими від думки про свій рід та будучи бідними на чесноти, самі себе занурять у нескінчені муки».

Але найбільш позитивними і оптимістичними словами, котрі можуть слугувати проміжним висновком у даній підтемі, є слова єпископа Константинопольського патріархату, вл. Мефодія (Кульмана), котрий писав: «Якщо серед язичників, які гинули в безодні невір’я та розпусти, знаходилась така добра душа, як цей благочестивий сотник, то це означає, що і в цій темряві язичницького світу таїлась ще іскра Божа, таїлось зерно добра». Тому після Втілення Сина Божого вже не існує богоугодних і богопротивних народів, але тепер існує тільки єдина Вселенська Церква Христова, зібрана з усіх кінців землі в єдиний Божий народ.

Згаданий в Євангелії сотник висловив упевненість в тому, що Ісус має таку ж саму владу над життям та хворобами людей, котру має військовий командир над простими солдатами, або ж хазяїн над своїми рабами. Він висловив свою віру знайомими йому термінами з військового лексикону. Тобто ми бачимо, що офіцер римської армії з Капернауму, будучи язичником і за своїм походженням не маючи жодного відношення до ізраїльтян, мав таку віру у Месію, що прийшов в цей світ, котрої Господь Ісус Христос не знайшов навіть серед представників обраного Богом народу, від кого така віра очікувалась в першу чергу.

По-третє. Автор одного з найкращих і найпопулярніших тлумачень на новозавітні тексти, професор Нового Завіту Університету Глазго, Вільям Барклі, в своєму тлумаченні на Мв. 8:5-13 наводить дуже просту і очевидну, але вкрай влучну і лаконічну думку: «Перепусткою в Божу присутність є не приналежність до якогось народу, а віра». І тому наостанок хотілося б звернути вашу увагу ще й на цей аспект сьогоднішнього читання.

В тексті Євангелія слова «віра» (πίστις) і «вірити» (πιστεύειν) виступають переважно у зв’язку з повідомленнями про чудеса. Розповіді про подібні діяння Ісуса зазвичай закінчуються наступним висновком, котрий ми чуємо з вуст Спасителя: «Віра твоя спасла тебе» (Мк. 5:34; 10:52; Мв. 9:22; Лк. 17:19). Цікаво, що в тих випадках, коли стражденна людина, котра прийшла за зціленням до Ісуса, не має віри у всемогутність Спасителя і в потенційну можливість отримати чудо, там сам всемогутній Втілений Бог не має змоги звершити очікуване чудо: «І не звершив там багатьох чудес через їхню невіру» (Мв. 13:58), «і не міг звершити там жодного чуда, тільки на небагатьох хворих поклав руки, зціливши їх. І дивувався їхній невірі» (Мк. 6:5-6).

Тобто ми бачимо цікавий парадокс: дія Божої всемогутності обумовлена наявністю віри в людській душі. Давні отці та вчителі Церкви писали, що Бог не може спасти нас без нас, тобто без нашої дієвої та активної участі в справі побудови та засвоєння нами того спасіння, котре було звершене Христом. Дещо адаптувавши цю класичну святоотцівську думку та пристосувавши її до цієї третьої і останньої теми нашої сьогоднішньої бесіди, ми маємо повне право стверджувати: Бог так само не може звершити зцілення тої чи іншої людини, якщо відсутнім є принципово важливий елемент – наша щира і глибока віра Христу-Спасителю, котра є єдиним дієвим ключем, що відкриває доступ для Божої всемогутності до вирішення будь-яких наших кризових ситуацій, і для Божої присутності в усіх сферах нашого життя.

 

2 липня 2017 р.,

Неділя 4-та після П’ятидесятниці,

клірик храму на честь свв. рівноап. Кирила і Мефодія (м. Черкаси),

протоієрей Андрій Шиманович

joomlamodniyportal.ru

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!

 
ioan Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН

   Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН, (в миру Олег Васильович Яременко)...

Читати далі...