Сучасні війни людства з Богом. Чому Бог допускає фізичне зло?

    Нещодавно на «Новому каналі» українського телебачення транслювалась програма під назвою «Кліматичні війни», в котрій надавались для перегляду унікальні відеосюжети про природні катастрофи та смертоносні для сучасного людства стихійні лиха. Ставилось питання, хто ж винен у цих глобальних кліматичних змінах, котрі заважають сучасному людству насолоджуватись життям: сучасна природа чи сучасна людина?

За логікою християнського мислення, кожна людина розуміє, що Бог створив цей видимий світ досконалим, для блага, радості від користування ним людиною (Бут.1.25; Пс.1.25). Звідкіля беруться хвороби, паводки, пожежі, засухи, несподівані, передчасні та насильственні смерті, вигублення міст і т. д.? Кого ж, окрім Бога, визнавати відповідальним за це? Такі запитання ще в IV столітті ставило людство св. Василію Великому. І святий присвятив для роз’яснення цих запитань цілу бесіду.

Не секрет, що чим далі віддалялось людство за часом від перебування на землі Спасителя – Сина Божого – Ісуса Христа, тим голос людства проти Бога ставав ще злішим та богохульнішим (2.Тим.3.2; Одкр.13.5;9,11,21; 2 Пет.2.12). Дідро, головний з французьких енциклопедистів, пишучи, однак, і похабні романи, і філософські трактати, почавши з віри в Бога, закінчував такими роздумами: «Як Бог, переповнений благодаттю, може знайти собі задоволення в тому, щоби купатись в сльозах?». Із ще більшим кощунством і цинізмом висловлювався Вольтер в своєму філософському словнику. В сучасному світі горді люди віку цього дивляться на себе не інакше, як на страстотерпців, котрі усі природні катаклізми і все подібне терплять незаслужено, визнаючи при цьому нещасний збіг сліпих матеріальних сил. На сьогоднішній день багато із ЗМІ, хоча і не в таких різких вираженнях думок, але, все ж таки, не можуть поєднати благу волю Справедливого Творця з видимими недосконалостями у фізичному світі, не по-християнськи оформлюючи в допитливих головах багатьох сучасних людей причини сучасних світових бід та глобальних кліматичних змін.

Звідки ж береться це фізичне зло? За що ми страждаємо? Такі й інші запитання, через обмеженість людського розуму та земних наук, береться пояснювати сучасний науковий світ секуляризованому людству. Сучасні науковці, говорячи про смертоносні землетруси, цунамі, люті морози в країнах, де окрім дощів нічого холоднішого не бачено, танення льодовиків на Північному полюсі, посушливі вітри, смертоносні хвороби та періодичні пандемії, - забули, або не розуміють того, що усі земні науки сформувались від обмеженого людського розуму. Лише справжні християни, котрі народились для Царства Небесного у Таїнстві святого Хрещення, живучи вірою, котра підтверджується ділами, розуміють, що причиною усіх бід людини в усі часи та епохи був і залишається гріх, як відступлення від волі Творця. Не згрішила б людина, Бог не прокляв би із-за неї усієї землі і всякого створіння на ній. Згрішила людина і почула присуд: «Проклята земля через тебе…» (Бут.3.17-18). Святий апостол Павло пояснює, що це прокляття потрібно розуміти в більш широкому розумінні, аніж позбавлення землі її плодючих властивостей: «Бо знаємо, що всі істоти сукупно страждають і стогнуть донині» (Рим.8.22).

Таким чином, всяке творіння руйнується під дією цього прокляття. І чим далі справа йде до кінця світу, тим руйнація стає все глобальнішою (Пс.10.27). Ще в 253 році святий священномученик Кипріан, єпископ Карфагенський, між іншим, писав язичнику Деметріану про те, що вже на той час світ не мав тієї кріпості і постійності, котрі йому були притаманними колись. Якщо хтось сьогодні вказує на технічний прогрес людства як на причину глобальних кліматичних змін на нашій планеті, і, взагалі, на багатства цивілізації, той лише підтверджує вищевикладені думки, тому що технічний прогрес викликаний ні чим іншим, як нерозумністю отримання натуральних благ, котрі колись отримувались людиною від природи, ненаситність, або надмірне привласнення котрих призвело до порушення кліматичного устрою нашої планети. Натомість, природа вироджується, вичерпується і сучасна цивілізація стала схожа на стару модницю, котра постійно перелицьовує свої зношені сукні за новою модою, по-новому, а по-суті, розтріпуються і стають непридатним до крою останні залишки нікому вже не потрібної тканини.

Саме прокляття Боже слід розуміти не в розумінні бажання зла Богом, що вже заперечує природі Самого благого Бога, а в розумінні відняття у творіння –одушевленого та не одушевленого – певних досконалостей. Було їх багато – стало мало. Багато місць Священного Писання показують, що тимчасові біди та нещастя є каральними засобами благої Правиці Божої для зцілення людських пристрастей і пороків (Ін.45.7; Амос.3.6; Плач.3.37-38; Іов.37.11-13).

Питання людства про те, навіщо Бог допускає фізичне зло у світі, чи погоджується з Його благістю відкриття в творінні рук Своїх джерела хвороб і страждань для людства, чи погоджується з Божою премудрістю віднімати у творіння дані йому красу і довершеність, і вносити безлад, несумісності і руйнування. І впорядковане Ним творіння дуже часто задовольняється такою відповіддю, котру надав, наприклад, ще в позаминулому столітті відомий безбожник Літтре: «Все рівно, як влаштовані речі. І коли земля здригається, поглинає міста, викидає киплячу лаву і здіймає море, тут відбувається просто реакція теплороду, тиску газів і сили тяжіння. Все це – необхідна дія властивостей матерії. Всяке коливання і здіймання в системі показує, що тут діють не вищі цілі, а властивості матерії. Система світу повна таких реакцій». Протестуючи проти Літтре, за логікою віри, стає зрозумілим, що існуючі закони науки не переслідують особистої мети, адже вони не обдаровані свідомістю і свободою, тому через них діє промисел – Промисел Божий, котрий керується обставинами, як Йому вгодно. Господь наперед визначив в Своїх Божественних планах світотворення загальні закони, які повинні керувати Вселенною, відхилення від яких тягне за собою порушення самого устрою Всесвіту.

Святий Григорій Богослов говорить про те, що, якщо Бог і віднімає від природи і від людини частину досконалості, і піддає їх скорботам, руйнації і тлінню, то робить це не з помсти чи розкаяння в Своїй попередній надмірній щедрості, а з чоловіколюбства, із бажання блага людині. Земля призначена для світлого і пануючого користування людиною. Людина впала і захворіла гріхом. Ця ж земля стала для людства врачебницею (Бут.3.17-19), лікуючись в якій, тобто, несучи певні випробування, треба намагатись знову отримати через них прекрасне і величне місце для життя людини прославленої (Рим.8.20-21; Одкр.21.1-2).

Хворий часто не знає від якої недуги він страждає і говорить лікарю про свої суб’єктивні відчуття, намагаючись дізнатись про об’єктивний діагноз. Так і в сучасному світі: людство не бажає бути відповідальним навіть перед самим собою в плані помірного користування природними Божественними дарами, не бажає поглянути на свої вчинки через призму Божественного Закону. Що ж стосується самих хвороб, природних катаклізмів і скорбот, пов’язаних з ними, що часто ми бачимо нині, то святий Василій Великий ще в IV столітті сказав про них наступне: «Всяке зло такого роду посилається від Бога, щоби попередити народження справжнього зла. Тілесні страждання і зовнішні біди посилаються Господом для в’язання гріха». Отже, Бог вигублює зло, а не від Бога зло. Так і лікар знищує хворобу, а не вкладає її в тіло. Зруйнування міст, землетруси, паводки, катастрофи, всяке вигублення багатьох людей, які стаються від землі, чи моря, чи повітря, чи вогню, чи іншої якоїсь причини, бувають для того, щоби врозумити тих, хто залишився, тому що Бог всенародні пороки лікує всенародними карами.

Хотілося б закінчити свої роздуми словами преподобного Максима Грека, який спочиває під спудом Тройце-Сергієвої Лаври: «Нехай ніхто Всеблагого не визнає безумним, винуватцем душепагубних зол, бо і лікар, зазвичай, не називається злим тільки через те, що він пекучим залізом чи лезом лікує антонів вогонь (хворобу) та інші заразні язви, посипаючи їх, при необхідності сильнодіючими, пекучими порошками. А тому головним винуватцем зла, яке насправді є таким і штовхає людство до пекла, передаючи на вічні муки, є сатана, а також і ми з вами, коли безрозсудно поклоняємося йому».

Прот. Сергій Лучанін,
 
кандидат богословських наук,
викладач РДС
за матеріалами rivne-cerkva.rv.ua

Мовчанням зраджується Бог

Ми всі живемо у благословенний час, коли здавалося б, вже немає явних гонінь на Церкву, ніхто не переслідує нас за віру, вже не треба кров’ю свідчити про свою приналежність до християнства. Слухаючи  розповіді наших батьків та дідів, про те як років 40 назад могли вигнати з роботи лиш за те, що у твоєму помешканні висять ікони,

або ти охрестив дитину, очі небайдужого починають блищати сльозами. Серце здригається, коли чуємо, як в 20 −30х роках підривали величні собори, прекрасні монастирі, розстрілювали чи висилали в табори священнослужителів. Мимоволі хочеться перехреститись і сказати: «Слава Богу, нарешті ніхто намне заважає бути в Церкві!»


Ми творці своїх ворогів


Свого часу святитель Іоан Златоуст, борячись за чистоту в церковному середовищі, висловив доволі сміливе твердження: «Немає у церкви більших ворогів, як ми, самі християни». Пригадуючи цю тривожну тезу святого, задаємось питанням: Що мав на увазі угодник Божий? Що привело йогодо такого страшного висновку?  Сумно, але скоріш за все, його взору відкривалась та ж картина, що й нам. Зовні, – гарна обкладинка, золоті купола, дороге церковне начиння, – всередині моторошна пустка. І доречний, з цього приводу, плач преподобного Серафима Вирицького: «Лавра, лавра, золоті купола, а любові нема…»  Ми звикли звинувачувати гонителів Церкви, атеїстів, сектантів. Утім, як стверджує Іоан Шанхайський і Сан Францизький: «В існуванні сектантства (читай і атеїзму авт.)винні більше православні, аніж самі сектанти (читай атеїсти авт.)». Адже і Сталін вчивсяу Тифліській семінарії, і багатьох «совіцьких» емісарів в юності водили на Пасху до церкви, чому жтоді саме вони стали ярими гонителями віри отців? Чи радше, що ж таке вони побачили в середовищіцерковному, що змусило їх так зненавидіти Її… Відповідь на поверхні. Замість Церкви Христової, яка піклується про душі людські, вони бачили ще один державний комітет у справах релігії. Саме комітет, ане славнозвісна Юстиніанівська симфонія, яку так часто виправдовують сучасні історики Церкви.У цьому комітеті не лишалось місця звичайним людям, які власне  і творять собою Тіло Христове.В свою чергу,бачачи всі ці беззаконня, народ сповнився ненависті до всього, що було пов’язане з релігією.

Історія, яка нічому нас не навчила


Дивує факт, що вся ця історія нічому нас не навчила. Переживши всі ці жахи у своїй же країні, ми знову і знову, наступаємо на ті ж граблі. Замість закликів до смирення, любові і покаяння, все частіше можна почути суто політичні лозунги: «Геть москалів!», «Розкольників не поминаємо!», «будуймо Рускій мир» чи «в незалежній державі, незалежна Церква». Ну не закликав  до цього Христос ні на Єлеонській горі, ні на Голгофі. Ніби знаючи про наші ймовірні політичні перегиби апостолнародів Павло навчав: «Немає вже ні елліна, ні юдея, а всі одне у Христі Ісусі». Вторуючи апостолу архімандрит Софроній (Сахаров) говорив духовним чадам: «Якщо ви Христа зведете до рівня національності, то знайте, що ви у пітьмі!». Відтак розуміємо, що не має у Бога ні Руської, ні Кіпрської, ні Грузинської церкви, а лиш одна Вселенська (кафолична) і Царство Небесне не буде розділене на різномовні сектори, хочемо ми цього чи не хочемо.  Розуміючи цю просту істину ми б не малининішнього ганебного розколу в православ’ї на нашій землі.  Догоджаючи Богу,  а не своїм політичним амбіціям, всі б спокійно сприйняли суто адміністративну незалежність Церкви. Ми ж  перетворили церковний амвон на політичну трибуну, за що свого часу дамо відповідь. Пропаганда любовідо батьківщини це уділ школи, громадських організацій чи політичних партій! Церква ж покликана виховувати «мужа духовного, що росте в міру зросту Христового» і любові до небесної Вітчизни.

« Погине народ мій за те, що немає знання, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для мене священником.» (Осії 4.6)



Сумно визнати, але нинішня церковна ситуація в точності нагадує політичний вінегрет в нашійдержаві. Складається враження, що світську політику зодягнули в рясу. Хтось з трибуни, будь якої Ради, а хтось з церковної паперті, голосить людям те, чого жадають їхні прихоті, політичні смаки, –в державі говорять про Євроазійський чи Європейський напрямок ходи, у Церкві, про те ж, лише за іншими формулюваннями…  Чи не чули ми застереження апостола Павла «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4.3-4). А що чуємо у церквах сьогодні? «Ми канонічні!», «Ми найкращі!» Доволі цікаве «православне» вчення! Чи може ми забули, що «Бог гордим противиться, а смиреннимдає благодать» (Якова 4.6) Невже настільки на духовні очі осліпленні, що вже не здатні відрізнити правдивого православного, святоотцівського вчення від бісівської зваби! Згадаймо богомудру науку святих, преподобних, мучеників, святителів. «Якщо тобі здається, що ти чогось досягнув і кращий за інших, ти впав!» Ум, сповнений тривоги згадує Христове запитання Петру: «Куди йдеш?» І справді, куди йдеш сучасна православна людино? Не похвал потребують зморені гріхом душі, а правдивоговрачування…


Чи ми мудріші за святих?


Був період в історій Православ’я, коли святі, яких ми так завзято оспівуємо в похвальних тропарях, проливали свою кров за чистоту церковного передання, за благоговіння перед Богослужінням,за кожну букву православного вчення. А що відбувається нині? Замість того, щоб об’єднуватись разом задля праці у винограднику Христовому, ми починаємо вигадувати і доповнювати уже існуюче, якимось своїми нововведеннями. Існує чітко визначений і письмово затверджений богослужбовий устав. Навіщо ж до нього додавати, якісь свої незрозумілі вставки, різноманітні «етнічні витівки, традиції». Щось на зразок «божественного потрясання хоругвами», «Євхаристійних чаш на головахвірних», «жіночих прибирань у Святому вівтарі», «чи всенародних вигукувань: «І вас», післяслів священика: «Вас, і всіх православних християн». Де, в якій частині благословенного священоначалієм служебника, таке написано?  Виникає питання:кому ми догоджаємо – Богові, чи людям? Чи може хтось, із нині живущих, рахує себе мудрішим  за Іоанна Златоуста, Василія Великогочи Григорія Богослова? Не можна збудувати благополуччя на неправдивій основі! Це, як дім на піску, будівництво без підвалин. Любов, смирення, терпіння і взаєморозуміння, ось критерії без яких  усі наші спроби приречені на невдачу.


Тож давайте знайдемо в собі сили, від усієї душі крикнути, як колись сліпий від народження: «Ісусе, сину Давидів помилуй мене грішного», Щоб прозріти на духовні очі і побачити той вузький,, але єдиноправильний шлях, що веде до спасіння наших душ!

chernectvo.org

О еретическом учении о всеобщем спасении (апокатастасисе).

Святая Православная Церковь является хранительницей Истины: сохраняет Священное Писание и Предание апостолов и святых отцов. На протяжении всей истории лукавый враг рода человеческого сеял плевелы лжеучений, пытаясь совратить людей с пути спасения. Поэтому святые отцы Церкви должны были противостоять им.

Детальніше...

Апокрифи - що це?

  Церква поза сумнівом відносилася до них як до частини Писання. Цитати з книги Премудрості, наприклад, зустрічаються в 1-му посланні Климента, папи Римського і в посланні Варнави. Святитель Полікарп Смірнський цитує книгу Товіту, святитель Іриней посилається на книгу Премудрості і на Книгу Варуха. За правилом 85 святих апостолів неканонічні книги поміщаються серед "шанованих і святих". Святитель Афанасій Великий говорить, що їх "встановлено отцями читати таким, хто знову приходить і бажає оголоситися словом благочестя". Вони завжди шанувалися як душекорисне читання, необхідне для духовного життя християн, про що свідчить їх використання в богослужінні Православної Церкви : тексти книги Премудрості Соломона входять до складу паримійних читань; гімн отроків оспівується на утрені; молитва царя Манасії читається на великому повечір\'ї і т. д.

Детальніше...

 
ioan Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН

   Митрополит Черкаський і Чигиринський ІОАН, (в миру Олег Васильович Яременко)...

Читати далі...