Статті

Значення та шанування ікон.

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [3 Голоса (ів)]

Слово «ікона» – грецьке, у перекладі означає «образ», «зображення». Ікона є невід’ємною частиною православної традиції. Без ікон неможливо уявити інтер’єр православного храму. В домі православної людини ікони завжди займають видне місце. Відправляючись в дорогу, православний християнин також бере, за звичаєм, невелику ікону. Так на Русі повелось з давніх-давен: народжувалась людина чи вмирала, брала шлюб чи починала якусь важливу справу – її супроводжував іконописний образ.


Ікона є свого роду вікном в духовний світ. Звідси і її особлива мова, де кожен штрих – це знак або символ, який означає дещо більше, ніж він сам по собі.


З допомогою знакової системи ікона передає інформацію так само, як її передає письмовий текст, використовуючи алфавіт. Принципово в іконі все символічне і має своє значення: не тільки зміст зображуваного, але й форма і фарби.
Суть ікони – пасхальна радість, не прощання, а зустріч. Створення та шанування ікон оправдано особливостями психічного життя людини, що за допомогою образу і фарб християнин ясніше уявляє зображуване, а тому й більш глибоко засвоює зміст Божественних істин. Крім того, ікони, пожвавлюючи та увиразнюючи уяву про зображуване обличчя чи подію, водночас збуджують у глядача відповідний спогад про святе. Паралельно до цього спогаду перед духовними очима людини починає проходити вся історія життя даного святого, наочно відтворена на іконах. Звичайно, такий тісний контакт можливий лише за тієї умови, якщо той, хто споглядає, буде не пасивним глядачем, а перебуватиме в надзвичайно сильному молитовному настрої.
На честь святих ікон у Православній церкві встановлені свята, молитвослів’я, співання пісень. Святі ікони, як найкращий дарунок, підносять найдостойнішим і близьким людям. Батьки з роду в рід передають їх дітям, як священне благословіння. Предметом зображення на іконах є Ісус Христос, а в зв’язку з Ним і Святої Трійці, Божої Матері, ангелів і святих. Зміст цих ікон не обмежується простими зображеннями, вони можуть включати і різномісні події з життя Христа (ікони свят), або ж виражати інколи дуже складні догматичні ідеї (напр., ікони св. Софії, Мудрості Божої, і т. д.).
Але в історії Православної церкви існував період, коли значення та суть ікон ставилося під сумнів не лише простими віруючими, але і значною частиною духовенства. В половині VIII ст. у Візантії виникає іконоборчий рух, ініційований та підтриманий владою та частиною духовенства. Основними причинами розвитку і закріплення іконоборства були непорозуміння з вжитку святих образів, які спотворювали шанування святих ікон. Шанування ікон віруючими розумілося інколи занадто буквально: шанували не стільки образ, скільки сам предмет. Це ставало схожим на манію. Все це створювало велику спокусу для багатьох віруючих, які не були твердими у Православ’ї, штовхаючи їх до повної відмови від іконошанування під тиском аргументів іконоборців.
Так, деякі християни, прикрашаючи іконами храми, вважали, що цього достатньо для спасіння душі. З іншого боку, члени візантійсько аристократії в той час носили святковий одяг, прикрашений зображенням святих. Відсутність міри в іконошануванні проявилась і в практиці церковного життя, наприклад: ікони бралися за хресних батьків при хрещенні, або поручників при монаршому постризі. Бували випадки ще більш дивні, коли деякі священики зшкрябували фарби з ікон, примішували їх до Святих Дарів і причащали віруючих, ніби Тіло і Кров Христова потребували ще додаткової святині. Інші священики здійснювали богослужіння на іконі, яка замінювала святий престол.
Паралельно до цього були підстави для спокуси в самих зображеннях персоналій святих. Так, наприклад, вже блаж. Августин в своєму творі «Про Трійцю» дає зрозуміти, що в його час деякі художники зображали Христа своєвільно, з власної фантазії. Такого роду зображення ставили під сумнів святість самої ікони, а, отже, і її необхідність в Церкві. Більше того: вони давали іконоборцям серйозну зброю проти церковного мистецтва як такого. В їх очах мистецтво не тільки не могло відображати славу Божу і святих, красу духовного світу, воно було мало не свідченням язичництва і тому не могло знаходитися в Церкві.
В 726 році імператор Лев III Ісавр звернувся до внутрішньої політики і під впливом іконоборчо налаштованих єпископів Малої Азії, які перед тим побували в столиці, відкрито виступив проти шанування святих ікон. Ним були видані два едикти: перший – в 726 році, єдинодушно прийнятий візантійським сенатом, і другий – в 730 році. Едикт 730 року був підписаний не тільки імператором, але і патріархом, тобто він виходив не тільки від світської влади, але і від ієрархії Константинопольської Церкви.
Після цього ікони почали знищуватися всюди. Першим актом іконоборства було знищення образу Спаса Нерукотворного над входом в імператорський палац. Це знищення викликало хвилювання народу, і чиновник, посланий імператором, щоб розбити ікону, був вбитий. Імператор жорстоко відомстив за це вбивство, і захисники образу були першими жертвами іконоборців. Почалася жорстока боротьба, заплямлена кров’ю мучеників та сповідників.
Ікони розбивалися, спалювались, замазувалися і взагалі піддавалися різній нарузі. З особливою ненавистю переслідувалося шанування Божої Матері. Проти самих же іконошанувальників було відкрите жорстоке переслідування, яке супроводжувалося стратами, допитами, тюрмами, конфіскаціями майна і вигнаннями.
Якщо людина пробувала зробити ікону чи поклонялась їй, ставила в хаті або в церкві, вона піддавалась анафемі та була визнаною винною перед імператорськими законами.
Замість ікон в храмах з’являються зображення дерев, птахів, звірів або сцени полювання, цирку, театру. При знищенні ікон у вигляді мозаїк і фресок загинуло багато пам’ятників мистецтва, рукописів з мініатюрами. Одночасно із переслідуванням ікон знищувалися чесні мощі і велася боротьба з монахами та монастирями. Головною причиною такого ставлення до чернецтва було те, що монастирі виступали осередками православ’я – іконошанування.
Лише на Трульському Соборі 692 року та на VII Вселенському Соборі 787 року імперію було повернено до вчення про ікони, основуючись в основному на свідченнях Святого Письма та творах Святих Отців. Єпископи склали і підписали догмат про іконошанування. На підставі цього догмату в Православній Церкві запроваджено наступні правила щодо ікон:
1. Вживати чесні і святі ікони в храмах, домах, на дорогах та інших місцях
2. Почитати ікони поклонінням, кадінням, ставленням свічок перед ними і т. д.
3. Чинити це тільки для пробудження згадки про Бога і святих Його, щоб наслідувати їхні чесноти.
4. Шанувати не самі ікони, не дерево і не фарби, а поклонятись тільки особі, яка на ній зображена.
5. Православна Церква осуджує всіх, хто не почитає ікони, але осуджує й тих, хто почитає ікони, як сам предмет поклоніння, а не осіб, що на них зображені.
Після Соборів була замінена стара система священних зображень, сакральне мистецтво відкрилося навіть для непрофесіоналів. У багатьох митців з’явилося бажання надолужити втрачене, наповнити храми і житла численними іконами.
Повернення до іконошанування яскраво засвідчило, що віруючий народ не дав себе обманути і не відступився від віри, адже підставою для іконошанування були такі непохитні істини, не враховані іконоборцями:
1. Святе Письмо, яке ніде не забороняє іконошанування.
2. Церковне Передання, яке прямо вказує нам на необхідність поклоніння святим іконам
3. Твори святих Отців, що так само підтримують іконошанування
4. Постанови Пято-Шостого (Трульського) Вселенського Собору 692 року, який власне вже затвердив іконошанування, наказуючи, як писати Ікону Спасителя.
Довівши, що можна створювати, а значить і мати ікону Великого Бога – Господа нашого Ісуса Христа та ікони святих угодників, Церква вказала при цьому й на спасенну дію використання святих ікон як в самій Церкві, так і в будинках віруючих. Святкуючи перемогу над іконоборством, Церква разом з тим виробила канони іконопису, сформувала вчення про особу Боголюдини Ісуса Христа, даючи світу максимальні визначення, відсікаючи можливості неправильних пояснень і розуміння. Встановивши свято Торжество Православ’я, Церква відстояла своє право на поклоніння іконам Христа Спасителя , Матері Божої і святих, і цим самим вона захистила істину Боговтілення.

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!