Статті

Взаємовідносини дохристиянської Русі і Візантії від Аскольда до Святослава

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [1 Голос]

Відносини дохристиянської Русі і Візантії так само, як і історія християнської Церкви в Київській Русі до 988 року, належать до найбільш цікавого пласту нашої історії. В деяких випадках відсутність достатньої інформації для ґрунтовного дослідження, зафіксованої очевидцями, не дозволяє із стовідсотковою впевненістю говорити про окремі історичні деталі. Наприклад, в нашому літописі питання існування християнства на Русі до володимирового хрещення серед істориків досі залишається на рівні припущень, а саме хрещення розділяється на п’ять не однакових за часом тривалості етапів.

Проте одне ми знаємо достеменно – побожна Русь завжди була міцно пов’язана з Візантією, від якої черпала повною мірою християнську культуру і церковну традицію. Про це свідчить лист Візантійського імператора Михаїла VII Дуки (1073 – 1085) до київського князя Всеволода Ярославовича: «Навчають мене священні книги і достовірна історія про те, що наші держави мають один і той самий корінь… одне і те саме спасительне слово було розповсюджене божественними самовидцями котрі проголосили Слово Євангелія» [4, Т. 2, c. 11].

Пояснити мовчання наших «історів» можна лише одним – дохристиянська Русь не входила в коло народів з розвинутою літописною традицією. Але це не применшує грандіозності перспектив, які відкриваються перед шукачем, який не повинен обмежитися простою констатацією фактів і висновками із відомих джерел про те, якими були стосунки дохристиянської Русі і Візантії. Для того, щоб дати відповідь на це питання, нам необхідно окреслити головну проблему русько-візантійських відносин до 988 року, витоки якої знаходяться на думку більшості дослідників в «героїчному періоді» нашої початкової історії. Принаймі так говорять про цей час Карамзін, Грушевський, Успенський та ін. Цікаво, що ця «героїчність» виявляється напряму пов’язаною із норманською теорією і всіма її «за» та «проти», що, в свою чергу, викликає низку важливих питань в нашій історії, зокрема неодноразового хрещення Русі та перебігу церковного життя до 988 року, що потребує деякого уточнення. Боротьба Русі за вихід в коло європейських держав, яка розпочалася тоді, коли наша Батьківщина була складовою частиною молодої загальноєвропейської цивілізації, розвивалася нерівномірно, окремими проблисками, пройшовши декілька етапів. Процес формування слов’янського етносу був досить складним і довготривалим. Розпочався він ще з V ст. до Р. Х., коли західна частина праслов’янського світу виявилася залученою в процес формування так званої Лужицкой культури, закваска якої, очевидно, була кельтско-іллірійською» [17, c. 473]. Розвиток східної частини цього етносу йшов самобутньо при збереженні загальної орієнтації на південь і схід. В II ст. по Р. Х. на широких просторах східного і центральноєвропейського лісостепу формується Черняхівська культура, що відображала принципово новий етап в соціально-економічному розвитку наших пращурів. Більшість фахівців вважають її слов'янською, пов'язуючи з антами і склавинами (слов'янами) візантійських джерел. Це може бути цілком вірогідним. Дискусійним залишається питання про верхню дату цієї культури. Існування її протягом V ст. достеменно доведено, але деякі дослідники вважають необхідним продовжити цей відрізок до VI ст. і навіть до початку VII ст. Історико-археологічні матеріали Черняхівської культури яскраво свідчать про суттєві зміни в соціально-економічній сфері розвитку антських (скіфськослов'янських) племен. Можна впевнено стверджувати, що саме в цей час наші пращури зробили вирішальний крок до створення класової структури суспільства, відкривши шлях для утвердження монотеїзму [3, c. 6]. Останнє співпадає із церковною історичною традицією, яка виводить безперервне існування християнства на теренах сучасної України починаючи від проповіді ап. Андрія Первозванного. Християнський апологет Тертуліан (160 – 220 рр.) пише, що серед народів, які прийняли Христа разом з даками і германцями є скіфи і сармати. Св. Афанасій Олександрійський (300 – 373 рр.) свідчить, що серед народів які прийняли «слово Христове», були скіфи, ефіопи, перси, вірмени та готи. Цікавою є деталь, що в свідченнях обох християнських письменників скіфи (під скіфами слід розуміти слов’ян) відокремлюються від інших народів, зокрема від готів. Отець Церкви св. Іоан Золотоустий (347 – 407 рр.) в коментарі на Євангеліє від Матфея пише: «скіфи і сармати переводячи Святе Письмо кожен на свою мову, філософствують про ці слова...» Важливим для нас є свідчення Федорита єп. Кірського (390 – 457 рр.): «Єпископ Тома Бретаніон правив містами усієї Скіфії» [20, с. 271 – 272]. З історії Древньої Церкви ми знаємо, що основним ареалом де проживали християни в межах сучасної України був Херсонес, місто на території Кримського півострова. Свою пастирську діяльність у Херсонесі плідно проводив третій єпископ Риму – Климент (страчений в 107 р.) Його шанування, як святого мученика, було поширено в ІІ – IV ст. по всій території теперішнього Керченського півострова. Це є ще одним із перших офіційних визнань існування християнства на теренах нашої держави, про віру якої писав блаж. Ієронім (420 р.): «Холоди Скіфії палають полум'ям віри... гуни вивчають Псалтир, а риже і білокуре військо готів возить за собою палатки церков» [21, с. 401]. Проте ці відомості носять уривчастий характер, що дозволяє зробити висновок про неоднорідність християнської традиції на Русі. І якщо причиною цього є «готські війни» III–V ст. про які яскраво розповідає історик Іордан в своїй «Гетиці», то що можна сказати про період історії Русі який безпосередньо передував її офіційному хрещенню починаючи з 866 року, коли відбувся перший зафіксований літописцем політичний контакт Русі та Візантії, що мав неабияке значення для продальшого розповсюдження християнства між слов’янами. Про хрещення одного із колін руського народу свв. Кирилом і Мефодієм руський літопис мовчить. І це природно, адже ця подія, яка сталася у 860 році не була головною метою майбутніх просвітителів слов’ян. Їхня подорож до Хазарії була здійснена з метою швидше політичною ніж місіонерською [22, с. 113].

Наступним було аскольдове хрещення русі 867 року, в з’язку з чим стоїть питання першого Київського митрополита. Проте в літописі і про цю подію ми не знайдемо жодних прямих вказівок. Під 866 роком знаходиться інформація про похід Аскольда і Діра на Константинополь, яка завершується словами про розгром «безбожної русі» під стінами ромейської столиці [11, с. 113]. Те, що було далі, а саме прибуття першого митрополита на Русь, в «Повісті минулих літ» замовчується. Натомість в ряді староруських пам’яток ми знаходимо відомості про митрополита Михаїла, посланого на Русь св. Фотієм, до князя Володимира [24, с. 57]. Це явна помилка, адже митрополит і князь розділені майже століттям. Крім того, про саме хрещення Русі при Володимиру немає жодної згадки в літописах сусідніх з Руссю народів [25, с. 38]. Це може пояснюватися тим, що самі греки вважали офіційною датою хрещення Русі саме аскольдове хрещення заключене в результаті мирної угоди, про яке в окружному посланні св. патр. Фотій сповіщав свою паству. На мирну угоду і прийняття хрещення русичами, які здійснили похід на Константинополь у 860 році (це доведена дата походу) побіжно вказує угода 911 року заключена «для збереження і засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю» [11, с. 20]. Така інформація наводить на думку при всій достовірності данних про етапи формування слов’янського етносу, що боротьба Русі за вихід в Європу була більше трагічною ніж героїчною, оскільки на певному її етапі до числа «руських» вождів долучилися скандинави, які почали панувати над слов’янами з 862 року. Проте хто б не панував на Русі в цей час, сама лише наявність двох протослов’янських культур та активні контакти Русі і Візантії в IX-X ст., свідчать про одне: суспільство в якому жили наші предки було високорозвиненим, а це в свою чергу вказує на цілісність того етносу який існував на території України до приходу варягів. Тому норманська теорія, яка лягла в основу багатьох історичних концепцій XIX ст. і якими час від часу деякі історики продовжують послуговуватися зараз, не відображає повністю тієї дійсності яка мала місце в той час. Виникненням «варяжської теорії» про походження Русі ми зобов’язані німецьким історикам, які працювали в Петербурзькій Академії Наук у XVIII ст. а саме академікам Г. Баєру, Г. Міллеру та А. Шльоцеру. Як показала історія варязьке питання на всіх етапах свого існування виявилося пов’язаним із політичними та національними проблемами. «Повість минулих літ» однозначно показує князя Рюрика як творця руської державності, що впродовж багатьох років, аж до Татіщева вважалося аксіомою нашої історії. Якщо говорити про участь норманів у процесі державотворення Русі, то потрібно визначити їхню участь у формуванні культурної традиції слов’ян. Але вищеприведені факти існування на території сучасної України принаймі двох відомих археологам культур, а також свідчення історії народів з якими Русь входила в контакт, якщо не спростовують то принаймі сильно підривають значення варязького елементу для політично-соціальної організації Київської Русі. Висловлювання Б. Д. Грекова про те, що під «Норманізмом ми розуміємо теорію, яка доводить неповноцінність руського народу, його нездатність створити свою культуру і державність, стверджуючи за варягами-норманами роль засновників руської держави і творців руської культури» [26, с. 12] повністю спростовують головний постулат цієї теорії, який напрошується із буквального прочитання вложеного в уста преп. Нестора тексту літопису. Формування Давньоруської держави слід розглядати як результат багатовікового процесу соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства. І цілком очевидно, що докорінні зміни які приписуються вікінгам в цьому процесі могли носити лише фрагментарний характер, тому що навряд чи нечисельні дружини заморських найманців які приходили на Русь, так сильно вплинули на менталітет слов’ян. В такому випадку ми можемо сумніватися в оцінці відносин між Руссю і Візантією які мали місце в означений нами період. Сумніватися нас заставляє дивна наполегливість наших предків котрі майже з «голими руками» йшли на штурм першокласної візантійської твердині – Константинополя. Поясненням цьому і різким багаторазовим змінам зовнішньої політики Київської Русі може бути лише те, що непотрапило в поле зору істориків старої школи. По перше це те, що ранішня Русь знаходилася в безпосередній небезпеці від Хазарського каганату. Загальний вектор її політичних інтересів — це південь і схід, дві великі річки Східноєвропейської рівнини, Дніпро і Волга, дають основні напрями політиці руських князів. На первинному етапі нашої історії домінує Дніпро, як уторований, традиційний шлях до Греції і Середземномор'я, на той час до християнської Візантії а отже до християнства. Волга і її притоки, значення яких було другорядним, вели до мусульманського Сходу. По цій водній артерії разом з товарами просувалися на Русь іслам та іудаїзм. Чому найбільш розвиненими і благотворними могли бути відносини Русі саме з Візантією? Крім вельми цікавого листа візантійського імператора з ХІ століття, який набуде свого значення після 988 року, ми можемо проаналізувати більш ранню інформацію жвавого політичного діалогу між Руссю і Візантією. Аналіз статей руськовізантійських угод свідчить не тільки про широкі торгові зв'язки, але і стійкі традиції обміну посольствами між двома державами. Це підтверджує детальна регламентація умов прийому посольств, що включає зобов'язання візантійського уряду забезпечувати безпеку послів, надання транспорту, продовольства, місця проживання тощо. Тексти угод 907 і 944 рр. включали положення про виплату Русі «устоїв», тобто постійної данини, яку Візантія виплачувала своїм васалам або союзним державам за надання їй військової допомоги. Після підписання договору загони, що складалися з русичів брали участь у військових кампаніях Візантії, переважно проти арабів. У 909 – 910 рр. і 912 – 913 рр. вони нанесли удар халіфату на Закавказзі. В 954 р. русичі разом з болгарами і вірменами билися на стороні Візантії з військами сірійського еміра [18, c. 250].

Головний сенс цих угод в їхньому політичному значенні. В міру того як Хазарський каганат, носій талмудичного іудаїзму, все більше потрапляв в сферу арабського впливу і замість бар'єру на шляху ісламської експансії ставав її аванпостом, сумісні інтереси робили Русь і Візантію природними союзниками. Прагнучи підкреслити свою роль як захисника передових рубежів Багдадського халіфату від слов’ян, сучасник князя Ігоря хазарський каган Йосиф писав Хасдаю ібн Шафруту: «Якби я залишив їх (у спокої) на одну годину, вони знищили б всю країну ізмаїльтян до Багдаду» [14,c. 473]. Необхідність протидії арабськомусуль-манській експансії і набігам хазарів, що обрушували свої удари як на південну Русь так і на Візантію, настійно вимагала єдності цих двох країн. Проте позиція Русі не була послідовною. Збереглися свідчення про п'ять великих походів русичів на Візантію не обумовлених національними інтересами і більш того, такими, що завдають серйозного збитку цим інтересам. Навряд чи нам доцільно ідеалізувати мотиви дій руських князів, виправдовуючи їх прагненням добитися визнання і «вирвати» у Візантії договори «взаємних миру і дружби» [18, c. 123]. Наступаючою стороною в даному випадку була Русь. Вся політика Візантії в причорноморському регіоні зводилася до того, щоб забезпечити недоторканність Херсонесу і невеликого числа інших грецьких поселень в Криму від могутньої північної держави. Таким чином, слід погодитися з тим, що походи Русі на Візантію носили агресивний характер, В кращому разі вони були викликані прагненням отримання репарацій і дані. На рубежі VIII і IX ст. руси проявляють значну активність, здійснюючи морські набіги на узбережжя Чорного моря. Близько 790 р. вони напали на укріплене місто Сурож (Судак), а потім далі на південний берег Криму а у 840 р. узяли і розграбували Амастріду, багате торгове місто в Пафлагонії (Малій Азії) [6, с.21]. 18 червня 860 р. руси на 360 кораблях обложили Константинополь, але 25 червня зняли облогу і пішли додому. Більш вдалого походу Русі на Візантію не було – всі пізніші закінчувалися поразками. У 867 р. православні місіонери, направлені патріархом Фотієм, обернули частину слов’ян у християнство (Аскольдове хрещення Русі). Це означало мир і союз з Візантією, але цілковите навернення народу не здійснилося із-за опору оновленого варязькою експансією язицтва і політики агресивного іудаїзму Хазарії. На останньому слід зупинитися більш детально, оскільки саме Хазарський каганат стане визначальним чинником у відносинах Русі та Візантії майже до 988 року. Іудаїзм потрапив до Хазарії в VII-VIII ст. в результаті декількох міграцій іудеїв спочатку з Персії а потім із Візантії. Проповідь християнства яка велася імперією на території кримського півострова серед хазар язичників майже не зустрічала опру, але все перемінилося тоді коли правляча верхівка каганату прийняла іудаїзм. Це одразу призвело до військової сутички, в 755 або 790 році візантійські володіння на півострові зазнали нападу войовничих русів, чий князь Бравлін згодом охрестився під впливом побаченого ним чуда. [6, с. 21] Ми залишимо в стороні питання про походження цього таємничого «новгородського» князя. Відзначимо лише те, що всі хто сповідував християнство були противниками Хазарії, тому природньо, що Русь Аскольда через хрещення 867 року стала супротивником каганату. Зрозуміло, що відносини між Хазарським каганатом і Руссю не могли бути безхмарними. Перші натяки на майбутній конфлікт почалися тоді коли уряд Хазарії спорудив за допомогою імператорів – іконоборців фортецю Саркел проти своїх західних ворогів. Однак в проханні спорудити навіть невелику церкву в місті для заїзжих купців із Візантії хазари відмовили. Повернення імперії від іконоборства до православ’я у 843 році автоматично означало війну із вчорашніми друзями і всіма їх союзниками. До середини IX ст. Візантія стає загальновизнаним центром християнської культури в Європі. Однак це визнання не означало політичного панування над іншими християнськими державами Заходу чи Сходу, але давало упевненість в тому, що вони свої і в разі небезпеки зобов'язані допомагати проти іновірців. Нехай ці обов'язки не завжди виконувалися, але вони все ж мали велике значення для підтримки дружніх відносин. Так як найбільшим ворогом імперії залишався ісламський світ то Хазарія тут же забула про свої конфлікти з мусульманами і переорієнтувалася на спільну боротьбу проти християн. Варто згадати вище приведений лист царя Йосифа. Примирення хазар із кочовими мадярами, кипучу енергію яких вони направили проти останніх Каролінгів, союз із тиверцями та уличами, розгром печенігів (останні були степовими союзниками Візантії) робили Хазарію гегемоном степового регіону причорномор’я. Залишалася Русь для війни з якою хазарські іудеї (правляча верхівка) використали її природніх ворогів. А такими на той час могли бути лише варяги, котрі майже триста років наводили жах на мешканців Європи своїми блискавичними нападами та грабунками. Саме тому, що християнство перемагало в Скандинавії поволі і болісно (аж до XI ст.), Швеція і Норвегія стали розсадниками войовничого язицтва яке будучи гнаним із своєї батьківщини імпортувалося в ще існуючі язичеські анклави. Словом варяги прагнули надолужити на чужині втрачене вдома. У 882 році їхній вождь Олег захоплює Київ, чим припиняє подальшу християнізацію Русі і надовго вводить країну в конфлікт із ворогами хазарського каганату. Хитрий загарбник вбивши двох місцевих князів не зустрів опору, що означає тільки одне – існувала якась таємнича сила котра не дозволила киянам виступити проти варягів. Поясненням до цього епізоду може служити місце із слів аль-Масуді який пише, що «руси і слов’яни складають прислугу при хазарському хані» [1, с. 383.].

Отже, насправді варязькі конунги були недругами слов’ян і спочатку союзниками, потім суперниками, а потім васалами хазар. Однак горді своєю войовничістю варяги, як показує нам історія походів Русі проти Візантії під їх керівництвом, постійно терпіли поразки. Варязьким воєначальникам не було жалко слов'янських воїнів. Чому так сталося, нам достеменно невідомо але якщо врахувати літописне «запрошення» варягів на Русь для княжіння, то можна допустити існування перших слов’янських «симпатиків заходу», через яких ми втратили свою державність на значний історичний період. Принаймі повторити спробу Вадима Хороброго який намагався вигнати Рюрика із Новгорода у 864 році, в Києві ніхто не спромігся. Другий похід Русі на Візантію стався вже при княжінні Олега, приємника і прямого спадкоємця Рюрика. Згідно «Повісті минулих літ» Олег в 907 р. зробив свій головний подвиг – здійснив похід на Константинополь – «на конях і на кораблях». Руський десант ніби спустошив передмістя Константинополя, легко перемігши захоплених зненацька греків. Потім Олег поставив лодії на колеса і з попутним вітром досяг міських мурів. Перелякані греки дали величезний викуп і уклали договір, дуже вигідний для Русі. Тоді ж Олег повісив свій щит на воротах Константинополя [16, Ч. 1, с. 25]. У літописі все вийшло дуже красиво, але біда ось яка – греки про цей похід нічого не знали, вони його просто не помітили. Ряд істориків прийняли версію Нестора некритично, завдяки чому ця розповідь, не дивлячись на всю невідповідність деталей, закріпилася в історичних підручниках. Справа в тому, що договір 907 р. дуже нагадував історично зафіксовану обома стронами угоду 911р. Проте суперечка продовжується і до нині, бо, хоча фантастичність описаних преп. Нестором деталей очевидна, але мова йде про юридичну сторону проблеми – власне про текст угоди. Ряд вчених дійшов висновку, що Нестор приписав Олегу похід Аскольда 860 р., достовірність якого загально визнана [12, с. 147 – 153.]. На думку В. Д. Ніколаєва який проаналізував хроніку Псевдо-Симеона (X ст.), це був похід русів-дромитів, по простому кажучи грабіжників з великого шляху, які скориставшись нападом арабського флотоводця Лева Триполітанина в 904 році на Константинополь, спробували поживитися із ситуації, що склалася, так як військ поблизу столиці небуло. За візантійськими джерелами цей похід завершився поразкою нападників частина яких врятувалася завдяки надлюдським здібностям свого вождя (в літописі Олег називається «віщим»). Про щит на воротях Константинополя не могло й бути мови так як це вдалося лише хрестоносцям в 1204р. Х століття це поступове зростання могутності Візантії в якій прийшла до влади Македонська династія (з 867 р.). Всі православні християни були потенційними союзниками імперії, а їх число завдяки діяльності свв. Кирила і Мефодія постійно росло. У 867 р. відбулося перше хрещення Русі [9, с.229.], і навряд чи буде помилковим припущення, що варязьке завоювання зовсім зупинило проповідь православ'я. Імперія переживала ренесанс, повернувшись до політики меча, пам’ятної з часів імператора Льва Ісавра. Як помсту іудеям за колишні зради у війнах із арабами, коли єврейське населення малоазійських міст здавало їх без бою, можна розглядати указ імператора Романа Лекапіна (920-945) про насильницьке хрещення візантійських іудеїв. Він спричинив не тільки їхню міграцію за кордон але і новий виток військового протистояння між імперією та каганатом хазар. Цим протистоянням вирішила скористатися Русь. У 939 р. (або на початку 940 р.) вождь русів раптовим нічним нападом узяв місто Самкерц, на березі Керченської протоки, «тому що не було там начальника, раб Хашмоная» [10, с. 117].

В той же час інша рать, під проводом воєводи Свенельда, підкорила плем'я уличів (союзників хазар, що воювали проти Русі ще у 885р. залишившись данниками каганату) яке мешкало в пониззі річок Дністра і Буга [16, Ч. 2, с. 254.]. Після трирічної облоги, слов’яни захопили стратегічно важливе місто Пересічен і обклали плем’я даниною на користь воєводи Свенельда [19, с. 102 – 103.] Цар хазар відповів на удар ударом. Полководець каганату «високоповажний Песах» звільнив Самкерц, відкинув русів від берегів Азовського моря, вторгся в Крим, узявши там три грецькі міста, де «побив чоловіків і жінок» і зупинився лише перед стінами Херсонеса. Потім Песах пішов на Київ, спустошив країну і примусив русичів, проти їх волі, воювати з колишніми союзниками-візантійцями за інтереси купецької общини Ітиля. Всі ці події в руському літописі опущені, за винятком послідуючого походу на Візантію. Автора можна зрозуміти – сумно писати про розгром своєї батьківщини, але це підтверджується непрямими літописними даними. Русичі видали хазарам свою кращу зброю – мечі [11, с. 10] і, мабуть, зобов'язалися платити данину з племен правобережжя, тобто з древлян. Оповідь про данину хазарам подана в літописі без прив’язки до року, що опосередковано підтверджує сказане. Завойовані землі уличів і тиверців - в пониззі Дністра і Дунаю потрапили до рук печенігів і їх прийшлося згодом завойовувати знову. Кривичі звільнившись з-під влади Києва створили незалежне Полоцьке князівство. Русичам абсолютно не із-за чого було воювати з греками. Нестор-літописець не міг придумати відповідний мотив для послідуючого походу на Візантію і просто обмежився голою констатацією фактів. Зате єврейський анонім розкрив причини трагедії, що відбулася. Не без гордості він приписав її тиску «високоповажного Песаха» на руського князя (за Нестором в Києві в той час вже княжив його син Ігор), який «воював проти Кустантіни на морі чотири місяці. І пали там богатирі його, тому що македоняни осилили його вогнем. І побіг він, і посоромився повернутися в свою країну, і пішов морем до Персії, і поліг там він і весь стан його. Тоді стали руси визнавати владу хазар» [10, с. 120]. Ця війна з Візантією мала місце в 941 р. Її жахливі наслідки для русичів описані в «Повісті минулих літ» та у продовжувача Феофана. Останній так змальовує поведінку русів на війні: «Багато лиходійств зробили роси до підходу ромейского війська: віддали вогню узбережжя Стіни [Босфору], а з полонених одних розпинали на хрестах, інших вбивали в землю, третіх ставили мішенями і розстрілювали з луків. Полоненим же зі священицького стану вони в'язали за спиною руки і вганяли їм в голови залізні цвяхи» [13, с. 175 – 176].

І все це відбувалося не дивлячись на те, що руси частково прийняли православ'я ще в 867 р. Мабуть наші воїни мали досвідчених і впливових інструкторів, при чому не тільки скандинавів. Греки згодом підтягнувши з малої Азії сили, скинули десант в море спаливши човни грецьким вогнем. Хто з воїнів не згорів, той потонув. Згідно «Повісті», похід на Візантію був повторений в 944 р. але як і попередній закінчився вцілому невдало. Вцілілих руських воїнів хазарські іудеї кинули у Арран (Азербайджан). Надалі відносини Русі і Візантії розвивалися так. Після походу Песаха, Київський князь Ігор був змушений визнати себе васалом хазар і відправляти в каганат щорічну данину. Цим пояснюється його спроба подвійного обкладення податями древлян – один раз для кагана, а інший для себе. Після відомих подій його смерті, Русь отримала другий шанс вирватися з неволі яким вона повністю скористалася, опершись на релігійний союз із Візантією. Посольство св. княгині Ольги знову розвернуло політичний вектор Києва на 180 градусів. Втаємничивши своє хрещення принаймі до 955 р. вона прибула в Константинополь для заключення мирної угоди з імперією вже будучи християнкою. [8, с. 77]. Воцаріння св.Ольги як регентші при малолітньому Святославу означало кінець варяжського панування на Русі, так як княгиня була родом із псковщини. Дуже скоро воєвода Свинельд (947 р.) усмирив древлян, дві третини данини з яких він відправив у Вишгород де перебувла княгиня і лише одну у Київ. А через десять років св.Ольга відвідала Царгород. Проте нові політичні симпатії невдалося утримати в тайні – княгиня дозволила русичам служити у військах імператорів чим зробила союз із Візантією відкритим. Війна з хазарами почалася напевно одразу після посольства Ольги, про що сідчить цитований вище лист царя Йосифа датований 960 р. Допомогти безпосередньо у цій війні Візантія своїм союзникам немогла, оскільки воювала з Болгарією, однак в розпорядженні Києва опинилися печеніги – друзі імперії, котрі допомагали русичам зброєю до 986 р. коли відбувся черговий конфлікт між Києвом і Царгородом. [16, Ч. 2, с. 312]. Війна з Хазарією пройшла як по маслу. Підготовлене військо в союзі з печенігами вирушло на лодіях вглиб країни де без особливих труднощів здобуло перемогу. Тому літописець і лаконічний: «І будучи брані, одолів Святослав хазар і град їх взяв» [16, Ч. 1. С. 47]. Після перемоги Хазарія як держава, що погрожувала своїм безпосереднім сусідам зникла. Місцеве населення перечекало похід Русі в дельті Волги не особливо прагнучи підставляти свої голови під мечі воїнів, а переможений каган із своїми наближеними втік невідомо куди. Хрещення Русі котре сталося через декілька десятиліть поклало початок пліднй співпраці Візантії та слов’ян. Місія св.Ольги котра «засяяла як денниця перед сонцем», (тобто перед князем Володимиром), ясно вказала вектор політичного розвитку нашої батьківщини. Однак для повного тожества віри нашим предам необхідно було здолати всі наслідки хазарської політики. Вибір віри це не просто зміна формули молитвослів’я чи обряду поклоніння. За цим стоїть зміна культурних традицій народу і навіть його світоглядних установок. Прибувши назад до Києва св. Ольга вирішила порівняти взантійське християнство, яке вона бачила на власні очі і християнство Західної Європи, про яке вона також знала. З цією метою вона в 959 р. звернулася до короля Німеччини Оттона I з проханням прислати єпископа і священиків. Німці були вдоволені, і в 961 р. до Києва прибув єпископ Адальберт зі свитою, а вже в 962 р. виїхав назад, «не встигнувши ні в чому. По дорозі назад деякі з його супутників були убиті, сам же він насилу спасся» [15,с.12-13].

Протест проти латинського варіанту християнства був настільки великим, що постраждало посольство і можливо сам єпископ. Чому? Відповіддю на це може служити той факт, що в Європі в період протистояння Русі та Хазарії мали місце непоодинокі випадки торгівлі рабами. Займалися цим єврейські купці звані «рахдонітами», тобто знаючими шляхи (торгівельні). Західні можновладці їм покровительствували навіть всупереч інтересам своїх підданих і Церкви [7, с.254]. А основним постачальником живого товару була іудейська община Ітиля, котра знаходила товар серед молодих русичів. Візантія також потребувала нашої молоді, але якщо рахдоніти продавали слов’янських юнаків як рабів до двору мусульманських правителів, то в імперії вихідці з Русі робили блискучу військову кар’єру. Будучи оточеною з усіх боків Русь була змушена шукати надійних союзників так як знаходилася у фазі занепаду через численні втрати в попередніх війнах. Таким союзником могла стати лише Візантія котра одна з поміж країн середземномор’я та близького Сходу переживала піднесення в цей час. Саме тому св. Ольга дозволила своїм витязям служити в імперських військах і рука об руку скріплювати дружбу Києва та Константинополя спільною звитягою. Перемогу Святослава переоцінити важко, адже саме ліквідацією хазарської загрози було покладено початок об’єднанню руських земель – Київська Русь стала менш мозаїчною, однак до повного єднання ще було далеко. Поки що було усунуто воїнствуючий іудаїзм як фактор безпосередньої загрози державності Русі, однак на черзі стояло питання язицтва котре як пережиток недавньої історії уійшло в силу з новим приходом варягів. Із цією «хазарською» спадщиною прийшлося воювати приємникам святої Ольги – св.Володимиру та св. Ярославу Мудрому. Як свідчить літопис данину Рюрика в 300 гривень платили варягам аж до смерті св. Ярослава Мудрого. Правління князя Святослава ознаменувало собою черговий поворот у русько-візантійських відносинах. Літопис не говорить про те, чи стояло перед цим князем питання вибору віри, проте ми можемо здогадуватися, що якесь внутрішнє боріння в державі мало місце. Св. Ольга була християнкою, її син залишався язичником тому очевидно, що уряд Русі знаходився на роздоріжжі – бути в союзі із Візантією яка допомогла подолати хазар, або продовжити поклонятися старим богам, що означало припинення культурних контактів з імперією. Князь Святослав спочатку обрав перше. В силу угоди між Ольгою та Константином Багрянородним, Святослав був зобов’язаний допомагати Візантії, що він і зробив відгукнувшись на прохання імператора Никифора Фоки який в 966 році порвав дипломатичні стосунки з Болгарією. Так розпочався перший болгарський похід Святослава. Весною 968 року русичі розбили болгар біля устя Дунаю, а влітку біля стін Доростолу. Імперія цілком схвалювала такий хід подій про що свідчать її жваві торгівельні відносини з Києвом у цей час. Проте коли Святослав відмовився залишити захоплені території, як це було обговорено в угоді між сином херсонеського протевона Калокиром (посланцем імператора) і ним самим, болгарська кампанія пішла за іншим сценарієм. Балансуючи між антивізантійськими настроями в Болгарії і своєю відразою до християнства, на що вказують слова з літопису про несхвальне ставлення князя до материнської віри «Як я інший закон (віру) прийму? Дружина моя сміятися з цього почне» [11, с. 37], Святослав підступив разом із нечисленними болгарськими загонами до Аркадіополя але був змушений відійти. В 969 році до влади у Візантії прийшов Іоан Цимісхій, не тільки видатний полководець але й далекоглядний політик, який на грунті спільної віри зумів домовитися із болгарами про перемир’я закріплене шлюбом болгарських принцес із синами покійного імператора Романа. Святослав, який був змушений покинути Болгарію щоб захистити Київ від нападу печенігів повернувшись опинився лицем до лиця не тільки проти ромеїв але й одновірних їм болгар. До речі про порятунок Києва. На думку Л.М. Гумільова, напад лівобережних печенігів був актом візантійської дипломатії, якщо брати до уваги те, що сказав про цей союз ще Константин VII. Вияснивши, що Святослав почав діяти на власний розсуд і Київ тут ні до чого, печеніги повернули назад, в степ, причому їхній хан обмінявся зброєю із воєводою Претичем, який поспішив до столиці з малою дружиною, ледь довідавшись про напад. Братання за таких умов, коли військ для відсічі нападу печенігів було явно замало, виглядає досить дивно [7, с. 246 – 247]. Після смерті св. Ольги, Святослав як вже було сказано повернувся в Болгарію. І тут він виявив свій справжній характер. Побачивши болгар в союзі з ромеями, князь люто почав нищити своїх недавніх союзників. При здобутті Філліополя він знищив близько 200 000 болгар-християн [22, с. 57].

Якщо Лев Диякон і перебільшує, те, що переслідування тривали саме на релігійному грунті не викликає сумнівів. Навесні 971 року Іоан Цимісхій зустрівся в битві під Доростолом із військами киівського князя. Саме тут розігрався найбільш драматичний акт трагедії, який показав всю глибину провалля між язицтвом яке сповідувала Русь і вірою в Христа – Спасителя. Після поразки в битві Святослав звершив тризну над полеглими воїнами. В жертву були принесені «за звичаєм полонені, чоловіки і жінки (християни !) спалені на багатьох вогнищах, за звичаєм предків. Звершивши цю криваву жертву, вони задушили декількох грудних младенців і півнів, втопивши їх у водах Істру» [22, с. 78]. Після повернення з Болгарії на Білобережжі князь знищив в своєму війську всіх християн, пославши до Києва наказ про руйнацію церков. Так були знищені Софіївська та Миколаївські церкви [23, Т. 1, с. 110, Т. 2, с. 241]. Вцілілі християни з воєводою Свинельдом втікли до Києва через степ, причому зовсім безперешкодно. Цей спалах мороку був другим по рахунку, і неостаннім в боротьбі між світлом і темрявою, Христом і ідолами. Князь Святослав як відомо загинув, проте в його смерті як це не дивно звучить, можна віднайти і позитив. З його відходом з політичної арени, Русь звільнилася від найбільш активних язичників, які підтримували князя. Однак язицтво ще раз спробувало утвердитися на Русі, причому знову за допомогою «експортного варіанту», варягів, які прибули до нас спочатку при Володимирі а потім і при Ярославі. 

Протоієрей Костянтин Лозінський,

викладач КПБА, кандидат богословських наук


1. Артамонов М. И. История хазар.– М.,1982.
2. Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви. – Т. 1. – М.,1994.
3. Брайчевский М. В. Утверждение християнства на Руси. – К.,1989.
4. Василевський В. Г. Два письма византийского императора Михаила II Дуки к Всеволоду Ярославовичу. / Труды КДА. – 1909.
5. Вебер Г. Всеобщая история. – Т. IV.– М.,1893.
6. Гумилевский Ф. История русской церкви. – М., 1888.
7. Гумилев Л. Древняя Русь и великая степь. – М., 2003.
8. Голубинский Е. Е. история Русской Церкви. – М., 1901.
9. История Византии. – Т 2. – М., 1967.
10. Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка в Х в. – Л., 1932.
11. Літопис Руський / За іпатієвським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1990.
12. Н иколаев В. Д. Свидетельство хроники псевдо-Симеона о руси – дромитах и поход Олега на Константинополь в 907 г. // Византийский временник. – М., 1981. – Т. 42.
13. Продолжатель Феофана. Жизнеописания византийских царей/Подг. Я. Н. Любарского. – СПб., 1992.
14. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., 1968.
15. Приселков М. Д. очерки по церковно-политической истории Киевской Руси. – СПб., 1913
16. ПВЛ. – М., Л.,1950.
17. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1949.
18. Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. – М., 1980.
19. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – СПб., 1908.
20. Латышев В. В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // ВДИ . – 1948. – № 3.
21. Блаженный Иероним Стридонский. Творения в 17-ти частях. – К. 1889-1910. – Ч. 11-17.
22. Лев Диакон. История / Пер. М. П. Копыленко. – М, 1988.
23. Татищев В. Н. История Российская. – М–Л., 1962-3. – Т. 1, 2.
24. ПСР Л. – Т. 9. – М., 1965.
25. Фортинский Ф. Я. Крещение князя Владимира на Руси по западным известиям. – К., 1888.
26. Греков Б. Д. Борьба Руси за создание своего государства. – М-Л.: АН СССР ., 1947.

Цікава стаття? Поділись нею з іншими!